«Загинув «Тайфун». Ця фраза третього вересня буквально підірвала соціальні мережі. Його називали «богом артилерії», «майбутнім української армії», «справжнім командиром», «ангелом-охоронцем Щастя», просто дуже хорошою і світлою людиною. «Тайфун» – це капітан 80-ї бригади Володимир Киян. Він виріс у Ковелі, закінчив місцеву середню школу №7. Тут знайшов і останній спочинок.  

 

Володимир Киян більше року був на цій війні. Пішов добровольцем. Хоча, здавалося б, таким людям із військового комісаріату повинні були дзвонити самі, адже Володя – кадровий військовий. Він тільки останні три роки був «на гражданці». І як тільки на сході стало гаряче, сам прийшов до військкомату. Не вкладається в голові, але його не взяли в армію – дуже довго не могли знайти особову справу, годували «завтрами». Плюнув, пішов добровольцем в одеський батальйон «Шторм». І вже коли був у АТО, наздогнало повідомлення: приходьте, такі люди нам потрібні. Так що, вернувшись додому,  потрапив у рідну 80-у аеромобільну бригаду на посаду командира роти.

– У Володі ніколи не було проблем з вибором професії. Він завжди знав, що буде військовим, – пригадує його класний керівник, учитель англійської мови Тамара Душенко. – Був дуже порядним і надійним. Характерний випадок. Прибігають діти: «Хлопці б’ються!» Я забігла в клас і побачила, як один з однокласників щосили лупив Вову ногами. А той лежав на підлозі. Розборонивши, накинулась на Кияна: «Як ти міг дати себе побити? Ти ж карате займаєшся?» А він стоїть із закривавленим обличчям: «Тренер нас учить, що бойові мистецтва – це зброя, а її не можна використовувати проти беззбройних». У цьому весь Вова.

– Він виріс у сім’ї військових, і це дуже відчувалось у його вихованні. Була у ньому така військова інтелігентність, самодисципліна, – додає однокласниця Наталя Мірчук. – Дуже любив своїх дідуся з бабусею. Вони не сходили з його уст, весь час про них говорив. А дід у нього був артилеристом.       

Киян пішов слідами діда і закінчив Сумський військовий інститут артилерії. Без перебільшення був кращим у своїй професії. Це оцінили американці під час його служби в Іраку. Вони пропонували Володі навчання в Академії Генштабу у Вест-Пойнті. Відмовився. 

– Ми з ним зустрічалися після Іраку. Ще пропонувала «підтягнути» з англійської, – всміхається Тамара Іванівна. – Він делікатно промовчав. Потім з’ясувалося, що Вовка вільно нею володіє. В Америку не поїхав. У Іраку побачив, якою має бути армія, думав, що тут щось подібне можна зробити. А тут болото. Він говорив: «Тамаро Іванівно, я не патріот. Я просто добре роблю свою роботу». 

Найстрашніше – поїхати на могили загиблих товаришів  

Якщо зайти на сторінку Володимира Кияна у Фейсбуці, вона починається зі слів «Маю честь битися за Україну». І він за неї бився. У Луганському аеропорту, під Металістом, у Щасті. 

– Я воював в Іраку, і це була чужа війна, хоча було шкода місцевих жителів, – казав Володимир Киян в одному з останніх своїх інтерв’ю. – Навіть якщо там були якісь перестрілки, то тобі здавалося, що це ого-го які бої. Але в порівнянні з тим, що відбувається тут, – це дитячий садок. Наша війна мене навчила інакше ставитися до своєї країни. Я себе ніколи не вважав патріотом. Ніколи не кричав «Слава Україні!» і так далі. Якось до цієї справи спокійніше ставився, хоч і любив завжди Україну. А зараз я розумію, наскільки важко буде її втратити. Розумію, що ця країна мені потрібна.

– Я більше не знаю таких офіцерів, хоча дуже багато з ким познайомився за цей рік, можливо, ще декілька на всю армію, але Володя був дуже крутий! – уже після його загибелі розповів пресі волонтер Роман Сініцин. – Сєпари в Щасті боялися голови підіймати, бо Володіни хлопці «насипали» дуже точно. Він – справжній артилерист, який налаштовував техніку максимально точно. У кожного розрахунку були планшети, і, якщо потрібно, вони одразу підіймали безпілотники та з повітря корегували вогонь. Володя належав до тих командирів, за якими особовий склад стоїть горою, а таких у нас одиниці.  

Володимир Киян казав, що найтяжче на війні – втрачати друзів. 

– Найбільш пам’ятне на війні для мене – це не бої, а втрата бійців… Я занадто багато втратив друзів, тому думаю, що найстрашніше у мене ще попереду – це поїхати до них на могили. Видалити телефони своїх загиблих хлопців я досі не можу. Не скажу, що я такий уже сентиментальний, але поки рука не піднімається. Ось це все і є найважчим на війні, а інше – це моя робота. Ще страшно, коли мама дзвонить. Чому? Тому що вона тебе не звинувачує, розуміючи, як йдуть справи, але їй важко. 

Навіть посеред війни Володимир Киян умудрявся залишатися Людиною. Серед його дописів у «Фейсбуці» один особливо розчулив. «У мене в місті Щастя є дві підшефні сім’ї, – пише Володя. – Так от, їжею і руками ми їм допомагаємо. Щоб ви розуміли, почалося з того, що вони попросили просто хліба. Там, де їдять 130 – сім ротів не перешкода. Але дітям потрібні речі!» І далі йде довгий перелік необхідного. Волонтери, звичайно, все привезли. Киян же сам купив випускне плаття одній із дівчат. Дуже любив дітей. Єдиний раз, коли за багато місяців приїхав зі сходу додому, – це на народження сина, який прийшов у цей світ у травні. Встиг потримати малого на руках. Вибрати ім’я – Даня. 

– Володя дуже любить дітей. Як же він радів, коли у нього самого народилася дитина! – згадувала подруга «Тайфуна», волонтер Дар’я Морозова. –  «Знали б ви, як я його люблю! – казав. – Він – моя головна нагорода». Володя знав про все, що відбувається з його сином. Вони з дружиною Олею весь час були на зв’язку. Звичайно ж, йому хотілося бути з ними. «Але дітей у країні багато. І я повинен захищати всіх, а не тільки свого», – говорив.

***

Володимир Киян усе ж мав піти на дембель дев’ятого вересня. Він поспішав на хрестини сина. А за шість днів, третього вересня, разом із бійцями пішов на обстеження берега річки Сіверський Донець і території, прилеглої до Луганської ТЕС.

«Рухаючись у голові колони з десяти військовослужбовців, Володимир зачепив вибуховий пристрій. Почувши його крик «Граната!», бійці кинулися на землю. Він устиг відштовхнути вбік старшого лейтенанта Козаченка та прикрив його собою. Вийшло, врятував свого бойового побратима. Сам від отриманих осколкових поранень спини та кінцівок помер на місці», – так розповіли про загибель героя в штабі АТО.

А друзі досі не розуміють, чому Володя того дня пішов без бронежилета: він протягом війни практично не знімав його. 

Сина Данила хрестили вже без батька.