Весна, березень 2014 року. Ще все в Донецьку ніби по-старому. Правда, на проукраїнському мітингу вбили молодого донеччанина. Хтось  ширить новини «про бандерівців, котрі ось-ось прибудуть на Донбас, щоб убивати російськомовне населення». Все частіше нам (хто в спину, хто в обличчя) сичать: «Эти – за бандер». Влада нічого не робить, щоб якось спинити цю повзучу ненависть до України. 

У травні, коли люди з колорадськими стрічками захопили облдержадміністрацію, чоловік усе ще надіявся: «Ну є ж у нас якийсь спецназ, десант! Чому там, нагорі, ніхто не думає, що це може бути дуже небезпечно для України?» 

У колі найближчих друзів ставимо одне одному запитання: «Чого ж Київ не реагує на ці провокації?» Ще вірили, що після трагедії в Слов’янську влада не віддасть на поталу ворогам Донецьк. Але на початку літа ми зрозуміли, що в Донецьк прийшла страшна біда: вже захоплена бойовиками телерадіокомпанія виливає в ефірі тонни лайна на Україну, вже донецька СБУ здалася на милість ФСБ, уже перекриті дороги. Правда, ще в самому місті не рвуться снаряди. Чутно тільки стрілянину в аеропорту. І коли звідти дме вітер, то приносить млосний трупний сморід. 

Донецьк поступово наповнюється озброєними до зубів чоловіками, котрі гордо іменують себе ополченцями. Починаються грабежі, вбивства. Люди кинулися покидати місто. Першими виїжджають багаті донеччани. Вілли таких заможних утікачів у Донецьку не розграбовані, не знищені. Створюється враження, що їх охороняють до приїзду господарів.

Дедалі частіше чуємо: «Этих хохлов уничтожать надо немедленно». Не повірите, це сусідки під під’їздом, коли проходимо з чоловіком мимо. У нього блідне обличчя, скули ходять ходором. Але я примушую його мовчати.

Донецьком розносяться чутки одна страшніша від іншої. Починають викрадати людей. Їхні сліди губляться в тутешніх катівнях, які влаштували в приміщеннях ОДА, СБУ, телерадіокомпанії. Хтось несе все своє золото і дорогоцінності й викупляє рідних. Хтось назавжди зникає із цього життя. В місті – істерика. Коли на залізничному вокзалі вже вибухали снаряди, мусила тікати з Донецька наша колега, теж «бандерівка», чоловік котрої редагував єдину на Донбасі україномовну газету.

Це було, як у фільмах про Другу світову: крик, плач, діти, старики, інваліди, валізи, свист снарядів. Слава Богу, виїхала. Через якийсь час Наталя, як підпільниця, таємно з’явилась у місті. Сусіди зателефонували їй, що в їхній офіс влучив снаряд. Приїхала, щоб хоча би забити вікна в приміщенні. Але тут почали рватись снаряди. Наталя впала в кущі біля пам’ятника загиблим у Великій Вітчизняній журналістам. Іронія долі. Бог вберіг і цього разу.

Ми з чоловіком вирішили, що поїдемо з Донецька навесні: страшно було залишати у місті доньку з внучкою. Та не судилося. На початку 2015-го по нього прийшли: сусіди донос написали. Чого нам вартувало витягти його з деенерівської катівні – не розказати! Повернувся звідти з понівеченим тілом, але духу його не зламали. Тільки і сказав: «Гестапо відпочиває порівняно з цими нелюдами». 

Чоловік помер у мене на руках: не витримало серце ні сидіння «на подвале», ні того, що сталося на Донбасі. Він, військова людина, до останнього не міг зрозуміти, хто й чому допустив таке в його Україні. 

Місто стало своєрідною резервацією. До того, як Путін прислав сюди воювати своїх «шахтарів і трактористів», у Донецьку працювали десятки потужних підприємств. «Топаз» виробляв знамениті «Кольчуги», «Норд» – холодильники, які купували десятки країн світу. Плавилась сталь. Тепер усе це дощенту зруйноване, знищене, вкрадене і вивезене як брухт. Ті, хто лишився жити в Донецьку, 24 години на добу тільки і чують із телевізорів, що «хунта уничтожает Донбасс», «хунта продолжает обстреливать мирные города Донбасса». А ще є газети і журнали, розклеєна по мегаполісу реклама, де так само в усьому винна «хунта». З України не чути нічого. Донеччани дедалі більше ненавидять Україну. 

Реальність стає все жорстокішою. За омріяним деенерівським раєм, який чомусь не приходить у Донецьк, прийшло напівголодне існування його жителів. З’явилися російські рублі: затерті, порвані. Спочатку це дуже втішило місцевих, особливо пенсіонерів: «Аякже, пенсія в рублях удвічі вища за хунтівську!» Та одразу в магазинах ціни злетіли так, що і радість десь поділася. Кілограм м’яса – 220 гривень, десяток яєць – 40-50, помідори – 40. І як при СРСР – довжелезні черги. В чергах стоять по ахметівську гуманітарку, по хліб, щоб отримати гроші, щоб заплатити комуналку, щоб вибратись із Донецька і повернутися туди. 

Цього літа в місті помітно побільшало вагітних. От тільки на місцевих вони явно не тягнуть: ситцеві плаття в горошок, рукавчики-ліхтарики, рюшечки, чоловіки у треніках «адідас». Як у буремні дев’яності. Донецькі ніколи так не одягались, сповідуючи культ дорогого та яскравого одягу. 

Зайди заселяють напівспорожнілі будинки: як тільки «влада» виявляє з допомогою «правильних» сусідів, що хтось залишив квартиру бодай на кілька днів, прибульці з Росії тут як тут. Житло стає їхньою власністю. Навіть коли хазяїн повертається, йому вже не довести своє право на квартиру. Ось чому багато донеччан не хоче покидати місто. Не хочуть покидати і ті, хто надіється: колись цей страшний сон скінчиться. І вони не «сєпари» – вони українці. 

Як виїхати з Донецька, як проїхати шість деенерівських блокпостів і потрапити до українського Майорська, розповіли добрі знайомі. Вони й порадили таксиста: «Досвідчений, цей за гроші куди хочеш вивезе».

Спочатку пройшла інструктаж, як себе поводити на блокпостах, що говорити, а де мовчати. Головне, як присікаються, казати, що їдеш по хунтівську пенсію. Тоді до тебе ставлення поблажливе. «Але ми спробуємо минути блокпости», – сказав якось таємниче таксист. 

З «ДНР» їдемо повз височезні зарослі амброзії, зруйновані мости, вирви на дорогах, згорілі будинки. Далі – поля. Таксист петляє по тільки йому відомих стежках. Під’їжджаємо до величезного насипу. «Через нього вам треба перелізти, а я з того боку вас чекатиму, так буде безпечніше», – пояснює водій. «Мені цей насип не подолати», – сумно повідомляю. Він якусь мить думає: «А, що буде, те буде. Їдемо далі». Їхали по замінованому полю. Про це повідомляли таблички. Пронесло. Вгледівши попереду соняхи, підсвідомо розумію: ми на українській, на своїй землі. І ось пшеничне поле. Бачу серед колосся волошки. І не повіриш – плачу від радості, як мала дитина. Я готова цілувати цю землю.

Мене може зрозуміти тільки той, хто опинився у цій жорстокій абсурдній реальності, в якій живе нині Донбас.