– У нашому селищі, яке тоді називалося Мацеїв, мешкало понад сім тисяч жителів, з них майже три тисячі – євреїв. Я хотіла віднайти тих 32 юдеїв, які вижили. Але як? – розповідає Марія Антонівна. – У кінці 1990-х моя учениця Іра Фейдак мимохідь сказала, що її тітці в Зачернечому, куди втікали в ліси євреї, з Америки прислали посилку, в якій була книжка англійською мовою. У ній дівчинка зрозуміла лише одне слово – «Мацеїв». Я здивувалася: ціла книжка про наше селище?! Виявилося, що видання надруковане у Штатах уродженцем Мацейова Янкелем Бібером, справжнє прізвище якого Коненбер. До речі, його дуже добре пам’ятали мої батьки як активного молодого єврея. Я написала у видавництво лист англійською. І вже через десять (!) днів мені прийшла розчулена відповідь від самого Бібера. Він надіслав свою автобіографічну книгу «Ті, що вижили», підтвердив спогади мого тата. Відтоді у нас зав’язалося листування. Видання не перекладене ні українською, ні російською мовами. Я сама зробила переклад, але ця книжка у нас поки нікого не зацікавила.

На прикладі молодої сім’ї Біберів Марія Антонівна розповідає про жахіття, які пережили мацеївські юдеї, переслідування, втечі та дивовижний порятунок. Отож…

Янкель Бібер був із заможної єврейської родини, яка мала великий будинок у Мацейові (там після війни жило декілька сімей). З книжки дізнаємося, що у серпні 1942 року війська СС зібрали 600 мужчин віком від 16 до 60 років. Міцних, з біцепсами, відбирали на роботи. Бібера запитали, чи працював у сільському господарстві. І хоча євреї ніколи не хазяйнували на землі, Янкель сказав: «Так». А брат, очевидно, не зміг збрехати. Так вони опинилися в різних групах. Серце Янкеля тьохнуло, коли побачив, як Бена з іншими євреями повели через неглибокий рівчак. Зрозумів, що там усіх розстріляли. Від спеки тіла почали розкладатися. Щоб вберегтися від інфекції, німці розбирали єврейські будинки і тими дошками палили трупи. До речі, не знаючи про загибель рідних, старі єврейки вихвалялися, що їм надходять листи і гроші від… синів та чоловіків, які нібито працювали в Німеччині. Отака була цинічна фашистська пропаганда.

Коли Бібера пізно вночі відпустили додому, батько запитав: «Де Бен?!» За те, що не зміг врятувати брата, заліпив ляпаса. А зранку Янкель побачив, що батько посивів за одну ніч. Більше вони не розмовляли.

Янкель з молодою дружиною Євою та немовлям вирішили втікати, бо німці знову проводили каральну акцію. Лугами осінньої ночі побігли до казенного лісу поблизу Зачернечого, де їх ніхто б не зачіпав. Дорогу перекривала залізниця, якою наближався товарняк. Ризикуючи життям, Янкель та Єва з дитям у руках миттєво наважилися перескочити поперед самим поїздом. Встигли. Чули по той бік крики німців та несамовитий гавкіт собак. У книжці Бібер пише, що такого  довгого товарняка у житті більше не бачив, це й допомогло втекти. Іншого разу, коли німці прочісували ліс, Бібери втікали і впали на землю геть знесилені. Раптом Єву осінило: а де дитина?! А її… нема. Заламуючи до небес руки, молода єврейка голосила, що не хоче жити. Очевидно, куля жінку не зачепила, а маля вбила. Бібер писав, що більшого горя у житті не мав. Тут же зустріли іншого єврея, який теж згубив у лісі свою молодшу дочку. У схованці з гілляк чоловіки залишили Єву, а самі пішли нічним лісом шукати дітей: може, ще живі? І коли над урочищем піднявся вранішній туман, під сосною побачили… два маленькі скелетики. За ніч звірі встигли понівечити дитячі тільця! Бібер розповів дружині правду, а Єва голосила, плакала, просила йти назад, здаватися. Проте Янкель не втратив над собою контроль і не послухав її.

У книжці він розповідає, як їм допомагали. Їх довгими місяцями на свій страх і ризик переховували проста селянська жінка Ольга Носаль, заможна сім’я Зенюків, якийсь євангеліст. А коли німців уже гнали на захід, Бібер з дружиною вирішили пристати до партизанського загону під Любомлем. Їх таємно через знайомих (Євин дід до війни був рабином) перевезли до червоних. Але довго там не затрималися, бо напередодні бою з німцями командир вирішив єврейське подружжя… знищити. Доручив зробити це грузину: наказав убити, коли загін трохи відійде. На благання Бібера той кавказець змилостивився, двічі вистрілив угору та побіг наздоганяти своїх, сказавши: «Щоб я вас ніколи більше не бачив». Так вони лишилися живими. А усі партизани в тому бою загинули.

Бібери дісталися до своєї хати в Мацеїв, адже тут уже господарювала радянська влада. Проте того ж вечора голова попередив: «Якщо до шостої ранку не підете на поїзд, будете у Сибіру». Спати вже не лягали. Зібрали якісь речі й подалися в Ковель, а звідти через деякий час мусили втікати у Європу. Одного дня скочили нелегально на товарняк – і востаннє побачили вогні станції Мацеїв. Це був 1944 рік.

У Варшаві Бібери потрапили у табір для переміщених осіб, де Янкель навіть організував школу. І лише через два роки для них відкрився шлях у Штати. Там їм виділили гроші, ферму, на якій подружжя працювало по двадцять годин. Там почалося нове життя.

– Як склалася їхня подальша доля? – цікавлюся в Марії Антонівни.

– Після війни в Янкеля та Єви народилося ще троє синів. Усі вони тепер бізнесмени, я з ними листуюся. Єва ще молодою дуже хворіла, але Янкель її обожнював. Бібер прожив довге активне життя. Хотів приїхати у Луків, та поїздці завадив теракт 11 вересня 2001 року у США. Встиг посприяти у встановленні пам’ятника в Лукові, віднайшов у Ізраїлі мацеївських євреїв – Леона Гібсбурга, а також Абрама Бейгеля. Євреї не забувають волинської землі, де народилися, приїздять, привозять дітей та онуків на місце розстрілу – тут тепер пам’ятний знак. В Америці теж знають про трагедію в Мацейові – завдяки старанням і праці Марії Рудницької.