– Дехто казав, що я дивак, – посміхається Микола Федорович, – а багатьом подобалося. Пляшки класти дуже швидко, та й робота захопила, то виконував її з радістю. Практично вставав на світанку й працював аж до вечора. Проти сонця нова огорожа виблискувала й радувала око.

Микола Гарбарук колись побачив такий паркан в одному з журналів. Сподобався, бо був несхожий на інші. Чоловік найперше заходився збирати необхідний матеріал. Зносив пляшки додому, складував їх біля хліва й, коли все було готово, приступив до справи.

– Я його також підтримала, – розповідає дружина Галина Василівна. – Донька ще малою була, і то допомагала татові. Іра залюбки підносила пляшки і навіть іноді з його дозволу клала цементний розчин.

Коли ж нарешті огорожа була готова, Микола Федорович взявся лічити використану кількість пляшок. Їх виявилося аж 14 тисяч. Деякі скептики казали, що краще здав би у крамницю, то хоч би пива попопив, але господар мав іншу думку, адже його мрія здійснилася. До речі, згодом пан Микола навіть доріжку від хати проклав також із пляшок. Видно, ця робота дуже захопила чоловіка. 

– З одного боку, огорожа вийшла не такою, як у всіх, – каже Микола Федорович, з іншого – економно. Якщо чесно, то в мене зараз є ще один задум, однак на все потрібен час. Я ж часто виїжджаю на заробітки, бо дружина ніде не працює, а донька Ірина навчається на платному відділенні Ковельського медичного коледжу. Самі розумієте, що в сім’ї копійка потрібна завжди.