Як тітка стала ненькою для трьох племінників

 

 

Маленьке село Кошів Луцького району має всього лиш двісті жителів. Тут усі один в одного на виду. А ця родина – особливо. Хатинка, в якій туляться троє діточок разом з тіткою, що їх виховує, далеко від центру. Аби дійти до садочка чи в школу, доводиться прошкувати кілька кілометрів. Як негода, це важко зробити і дорослій людині, бо чоботи грузнуть у багнюці, в долині, якою біжить стежка, стоїть вода. Автівкою тут не проїхати нізащо, навіть підводою не завше вдається. У такі кепські дні (а збиваються вони на рік не в один місяць) тьотя Оля бере найменшеньку Яну на одну руку, Дениска – на другу, й так з ними тьопає на горбок, до дороги. Далі до дитсадка добиратися легше. Аміна йде в школу сама, бо вже ж «доросла», має десять літ.

Які це теплі діти! Їхні очі сяють добротою, щирі посмішки горнуть до себе. Вони поспішають одне поперед одного похвалити свою маму (саме так, а не інакше називають Олю) й дістають свій фотоальбом. Гортають сторінку за сторінкою, показуючи, як весело живуть. Та усмішки сходять з облич, коли між знімками вкрадається фотокартка рідної мами.

– То Наташа, моя менша сестра, – пояснює Оля Павлова.

Видно, що їй нелегко даються ті спогади. Але швидко себе опановує: розкисати перед дітьми не можна. Зізнається, що Наталя змалку була не дуже слухняна. Як їй що не так – утікала з дому. Бігла кудись, потім знову поверталася. Після закінчення школи відразу пішла працювати. Спершу трудилася на току в Садові (сусіднє село), потім – у Луцьку. Звідти й привезла донечку в подолі.

– Родила, але мало гляділа, – каже Оля. – Навіть ім’я дитині не вибрала, то я називала. Тоді по телевізору популярний серіал йшов з головною героїнею Аміною. Так ми дівчинку і назвали. «Батьком» записали діда, нашого тата Петра. Наташа нас скоро покинула і подалася своє життя влаштовувати.

Виховували крихітку тітка та бабуся. Позбавляти материнських прав Наташу тоді ніхто й не думав, бо сподівалися, що схаменеться. Тож усе тягнули лише на своєму горбу – ні від матері-зозулі, ні від держави не мали ні копійки підтримки. Однак не жалілися, засукали рукави – і працювали, аби поставити дитя на ноги.

Минуло п’ять літ – Наташа приїхала. Була вже другим дитятком вагітна. Знову сама, без чоловіка.

– Вона на сьомому місяці хотіла аборт робити. Уявіть! Ледве її вмовили народжувати. Так з’явився в нас Дениско. До п’яти місяців її насильно тримали, щоб таки вдома була. Але…

Невдовзі історія повторилася – в родину прибула Яночка. Вона, до речі, народилася з братиком в один день, 12 березня, але на два роки пізніше.

– Мам, я помню, як ми з бабусею її прив’язували, щоб вона не втекла. І телефон забрали, – защебетала Аміна, долучаючись до нашої розмови.

Оля не хоче на таких прикрих згадках акцентувати дитячої уваги. Хоч розуміє, що витерти їх з пам’яті племінниці буде складно. Вона дорослішає, і з кожним роком усе болючіше переживає через те, що рідна мама не хоче їх бачити. Восени дівчинці виповнилося десять років. Оля на ювілей купила Аміні планшет. Перше, що іменинниця зробила, то це скинула з фотоапарата мамину фотографію. Тьотя бачить, як часто вона нею любується.

– В той день, коли в Аміни був день народження, ми моркву обрізали. Вона мені допомагала. Сидить перебирає і плаче. «А чого мама не дзвонить?» – спитала. Скучає, – каже Оля.

Востаннє Наташа гостювала в них три роки тому на Різдвяні свята. Тоді й клацнули її на фотоапарат один-єдиний раз, аби було дітям на згадку. Обнятися з малечею й зробити спільний знімок вона… не захотіла.

Поки ми з Олею балакаємо, Аміна приносить свій планшет. Ставить на стіл і так пильно-пильно у нього вдивляється. Там на заставці – мама Наташа. Побачивши це, підсідає до сестрички й Денис. Вони мовчать, заглядаючи неньці в очі.

– Де вона? Чи жива? – запитує сама себе Оля. – Номери телефонів, які нам залишила, не відповідають. Ми і в міліцію звертались, але все марно, не шукають. Від людей знаю, що десь рік тому вона була в Підгайцях під Луцьком, де зареєстрована підприємцем. Забирала там якісь гроші. До нас не навідалася, хоч це зовсім близько.

Подумалося, невже у жінки зовсім серця нема? Звідки беруться в турботливих матерів ось такі дочки-зозулі? Народила й покинула, як непотрібних кошенят. Хіба дітки просилися у неї на світ?

Оля робить усе, аби племінники над цими складними питаннями не задумувалися. На роботу вийти не може, бо і сама здоров’я підірвала (має серйозні проблеми по жіночому, потребує операції, яку все відкладає), і діток забирати з дитсадка нікому. Роботи з графіком до сімнадцятої години, щоб встигала повернутися в село, поки знайти не може. Виживає родина з господарства (мають 50 соток землі, дві свині та всяку птицю) і дитячих коштів. Зважаючи на те, що й малеча часто хворіє (в обох дівчаток – вади серця, найменшенька навіть має інвалідність), коштів вистачає лише на найнеобхідніше. Діти постійно підліковуються, влітку навіть йшлося про операцію для Яни. Де було знайти кошти? Адже мусили терміново їхати до Києва. На щастя, відгукнулися благодійники. Дуже допомогла підприємець Валентина Здрилюк. Після ретельного обстеження у столиці кардіологи порадили з операцією для Яни ще трішки зачекати. Натомість налякали, що здоров’я Аміни під загрозою… Дениско теж не з міцних дубочків. Ось так калатають з лікарні в лікарню.

Не витримала отих потрясінь бабуся. Після того, як Наташа народила й покинула Яну, жінка різко подалася, а за кілька місяців і зовсім згасла. Опікунство над усіма племінниками оформила Оля.

Попереду в дівчаток – чергові обстеження. Але Оля паралельно думає, де б то заробити, аби провести діткам Інтернет. Для школярів (а з наступної осені матиме вдома вже двох учнів) це необхідність. На все відверто не вистачає.

Якщо хтось має бажання допомогти цій родині, відгукніться. Телефон Ольги Павлової в редакції.