Як не крути, а Хомичі таки відчайдухи. Катерині Карпівні тоді вже за 60 перевалило, а Микола Васильович мало не 70-річний ювілей мав святкувати, коли вони вирішили зірватися з насидженого місця. В Штати їхали зі статусом «біженці», шукаючи притулку як особи, які зазнали переслідувань через релігію. 

– Євангельські християни-баптисти ми, – розказує Катерина Карпівна. – Ще з часів батька-діда. Ви ж знаєте, як колись віруючих мучили та відправляли на каторгу. Особливо в 1950-60-х роках. А скільки нас штрафували, то і не злічити. Наприклад, за те, що заспівали пісню про Бога тихенько в себе біля хати. Навіть пізніше, у 1980-х, коли наш син одружувався, то з’їхалися кегебешники та дружинники ледь не зі всієї області. Думали, що ми під виглядом весілля вирішили організувати схід віруючих. Усе село тоді перекрили, на дорогах застави стояли. Бідні гості мусили пробиратися ледь не повзком по полях та річках. То спочатку, ще в кінці 90-х, в Америку поїхав мій брат із сім’єю, потім ми у 2003 році, а вже за нами – дочка з чоловіком і чотирма дітьми. А от син сказав, що починати все з нуля не хоче та й не зможе.

Його ж сивочолі батьки таки ризикнули. Осіли в штаті Іллінойс, спершу в рідні, а тоді вже підшукали собі житло і переселилися окремо. Кажуть, що опікувалися ними американські служби дуже добре. То, мовляв, молоді важко: треба будь-що шукати роботу, квартиру, купувати продукти і без медичної страховки не дай Бог захворіти – лікуватися дуже дорого. А ось таким пенсіонерам-біженцям, як вони, там добре. Відразу виділили по 800 доларів допомоги, потім, коли поробили усі документи, виплачували по 500 на кожного плюс безкоштовне медичне лікування та продуктові картки. Цих грошей, зізнаються, вистачало їм сповна.

– Ми навіть відціджували з них і передавали сюди, в Україну, – каже Катерина Карпівна. – А що нам, старим, треба було? Через релігійну місію дали квартиру в триповерховому будинку, де жили лише пенсіонери. Там спеціально так розселяють, щоб молоді не заважали літнім. Спокійно так було, ані курців, ані музики голосної не чути, лише старі американці посміхаються до нас. За це житло ми платили лише 30% від нашого сукупного доходу.

Прожили Хомичі шість років за океаном тихо і мирно. Майже як на курорті, де всі послуги включені й оплачені державним коштом. Коли це виникла перед ними невелика заковика – треба було ставати громадянами Америки. На перший погляд – нічого важкого. У консульстві дають сто запитань, відповіді на які повинен знати кожен, хто оформляє громадянство. Про президентів США, кількість штатів, основі закони тощо. Але для подружжя волинян це вилилося у величезну проблему. Мови ж вони, як виявилося, так і не опанували. Набігли племінники, понаписували англійські слова українськими літерами, і почалася мука. Зубрив дід, зубрила баба – ой і важко, зізнаються, їм далася та наука. 

Рідня, яка вже пройшла співбесіду, переконувала, що під час неї ставлять лише 5-6 запитань зі списку та й по всьому. Сподівалися «пролетіти» легко й наші герої. Але… Якраз у ті часи Америку заполонили нелегальні емігранти й уряд почав жорсткіше ставитися до тих, хто претендував на громадянство. І першу співбесіду Хомичі завалили. На питання відповіді знали, а от побалакати з консулом не змогли. Той розвів руками і… відмовив. Потім була ще одна спроба, яку теж не пройшли. Попереду замаячили вже доволі невтішні перспективи.

– Нам стали приходити повідомлення, що зніматимуть пільги та соціальну грошову допомогу. Бо, за їхніми законами, ми повинні були вже оформити громадянство. Хоча жити там можна було, на їжу вистачало. А от щось купити чи заправити машину – сутужно.

– Ви користувалися автомобілем?

– Аякже! Без машини там нікуди і ніяк, будеш сидіти як пень. Тож мусили купувати, а дід у сімдесят з гаком років пішов здавати в Америці на права. Хоча й коштувало йому це крепких нервів, але таки здав.

– Тобто повернулися ви, бо не змогли вивчити мову?

– Якби захтіли, то там є євреї-юристи, які за певну плату – тисячу доларів за одного – гарантували позитивний результат, але я знудився вже там жити, – долучається до розмови Микола Васильович. – І не захтів. Ай, нема навіть до кого озватися. Чужа мова. Якось поїхали з бабою купити свіжого огірка. А супермаркети там величезні, треба питати працівників, куди завертати. Підійшли: «А де тут кукумбер?». У відповідь квадратні очі, не знає ніхто. Що ми вже вимучилися, допитувалися, так і поїхали без огірків. Лише вдома розібралися, що «огірок» англійською «кьюкамбе», а не «кукумбер». Тут хоч вийдеш за ворота, то з одним побалакаєш, то з іншим – так любо… Дочка із зятем і дітьми там залишилися, вони молодші, мову вивчили, громадянство отримали. А діти їхні так і взагалі говорять між собою англійською. А ми – ні-ні, вже у своїй хаті й віку доживатимемо.