Господар невеликої хати у Копачівці відразу почав вибачатися за безлад – ще не закінчив ремонт. Останніми роками було якось не до цього. На обійсті – три собаки й мікроавтобус… із російськими номерами.  

– Ми ж з дружиною у 2005 році переїхали сюди. До того довгий час жили в Росії. Вона у мене взагалі корінна москвичка, але «бандерівка» ще та. Повністю мене розуміє та підтримує, – відразу почав пояснювати чоловік, запрошуючи до оселі. 

У кімнаті відразу звернула увагу на бронежилет в кутку і кевларову каску. 

– Жінка купила, коли до війська пішов, – кинув мимохідь. – Там же нічого практично немає, хай би що з екранів телевізора не говорили. Коли демобілізувався, бушлат свій хлопцям залишив – не мерзнути ж їм зимою в окопах. 

Те, що в Україні почалася велика «заворуха», Анатолій зрозумів ще в кінці лютого 2014 року. Його не треба було просити – сам зібрав декілька тямущих чоловіків, з якими поїхав у Володимир-Волинський – допомагати відновлювати техніку в 51-й бригаді.    

– Моя військова спеціальність – водій-механік БМП. До того ж маю технічну освіту, добре знаюся на дизельних та бензинових двигунах. Зрозумів, що можу бути корисним, – пояснив. 

Те, що побачив пан Анатолій у частині, неможливо описати словами. Це були не машини, а купа брухту. 

– Жах! А як могло бути інакше? Техніка не заводилася багато років, не обслуговувалась. Та й хто її міг обслужити, коли у батальйоні числилося три чоловіки? А БМП було 33. Воно ж усе стояло накрите брезентом у боксах. Не мінялося масло, солярка... Армія, одним словом, була знищена й нікому не потрібна. Ми з хлопцями, нас було шість-вісім чоловік, день і ніч працювали, аби машини могли завестися. Ось так, поки не було мобілізованих, гуртом і допомагали нині покійному комбату Льоні Полінкевичу, який загинув під Волновахою. Хороший був чоловік і грамотний військовий. 

Анатолій Семенюк і сам рвався в армію. Проте у першу хвилю мобілізації його не призвали – сказали, що старий. Потім особисті причини «прив’язали» до дому: кривавих подій у країні не перенесло серце тата – у нього стався інсульт. Улітку ж старенький помер. Анатолій дочекався, поки по батькові відправлять сорок днів, і знову пішов до військкомату. Відмахнулись, як від набридливої мухи. 

– Якось сидів, дивився телевізор, а там стрічка внизу – «Збройним силам потрібні механіки-водії». Записав телефон, подзвонив у Київ. Наступного дня вже зв’язалися зі мною зі столиці та сказали прийти до найближчого військкомату. Отримав у Рожищі довгоочікувану повістку – і на полігон у Яворів, а через два тижні опинився у складі 28-ї бригади під Маріуполем, сектор «М». Це був вересень 2014 року. Наша лінія оборони – Талаківка – Сартана – Павлопіль – Орловське. 

На сході, за словами волинського добровольця, доводилося по-всякому – і стріляв у протилежний бік, і сам був під вогнем. Але здебільшого ремонтував техніку. Бувало, що і під обстрілами снайперів. 

– Чесно скажу, таких досвідчених, як я, там було мало. Прийшов і за п’ять хвилин усе згадав. От у Яворові нас було десять механіків-водіїв. Що таке БМП, нам розповідав один льотчик, точніше, з книжки читав. Я його прямо спитав: що ти говориш? Ти краще хлопцям поясни, що треба робити, коли у машину попав снаряд, щоб врятуватись. Як вибратись, як завести, які люки можна закривати, які ні. В результаті все сам і розказував. 

В Анатолія був позивний «Дєд». Так от, довелося йому ремонтувати техніку не лише свого батальйону, а й у сусідні навідуватися, зокрема до морпіхів. І не тільки лагодити, а й їздити на військовій техніці вчити. Такого «спеца» оцінили і вже у лютому 2015 року перевели на командира бронетанкового ремонтного відділення. Дозволили самому підібрати кадри. Він вибрав земляка Віктора Рудя та черкащанина Юрія Новосада. Сьогодні відверто зізнається: армія не те що у 2014-му, а й у 2015-му без волонтерів би не вижила. 

– Простий приклад. Завезли три мотори на миколаївський завод перебрати. Через деякий час повернули назад – самі робіть. Ми на коліні втрьох почали їх збирати. Елементарного не було. Наша «Рожищенська самооборона» привезла акумулятор, інструмент для зварювальних робіт, одяг, їжу… Найбільше ж обідно, що війна йде – а вони все рівно крадуть. А бачили би ви, скільки «офіцерьйо» гуманітарки додому відправляє. А солдатам нічого не дістається. Одним словом, як був бардак, так і лишився…    

Восени Анатолій Семенюк демобілізувався. Але вже встиг з’їздити на схід з волонтерською допомогою. 

– Без волонтерів і сьогодні солдатам тяжко, армії й далі потрібно допомагати. Перемир’я в нас тільки у телевізорі. А там і далі стріляють, – розмірковує.  

Каже, що якщо знову прийде повістка – ховатися не буде. Але добровільно «гнити в окопах» не піде. Тільки воювати. 

– Мене тут у селі деякі запитують: «І чого ти добився, старий?» Та я себе поважаю, і дітям не соромно в очі дивитися.