До Крижової доїхати можна тільки через Квасів. Дорога мощена. 

Саме село розкинулося серед лісів. З одного боку – сосновий, з іншого – грабовий. Грибів – видимо-невидимо. А от ягід немає. Сказати, що Крижова – село, яке вимирає, не можна. Хоча від перепису до перепису тут усе менше проживає людей. У 2001-му був 51 сільчанин, зараз – 32. Молодих, працездатних тут більше, ніж пенсіонерів. 

Найстаршій жительці Олександрі Платонівні Сірук майже 80 років. У неї двоє синів, які мешкають у Крижовій. Вона живе при Віталію і невістці Інні. В теплі і добрі. 

– Як люди раніше тут жили? Колгосп був. Там робили. Я ланку мала. А як колгоспу не стало, то і робити нема де. Ой, наше село ніколи не було великим, – напружує пам’ять бабця. – Скільки зараз жиє, стільки й жило…

– Та що ви говорите? – перебиває син Віталій. – Скільки хат уже немає! Раз, два, три, чотири, – починає загинати пальці і перераховувати прізвища… – Одинадцять хат стали пустками тільки на моїй пам’яті. У нас раніше чоловік зо 100 жило.

Внуки найстарішої мешканки Крижової із села виїхали. Є шанс, що найменша, яка тільки вчиться в університеті, повернеться. 

– В городі тоже важко. Хоч роботу знайти можна, але жити-то де? Дорогі квартири, – філософськи розмірковує Інна. І тут же ділиться радісною новиною: до сусідки син переїхав жити. І не сам. Невістку привів. Побільшало людей у селі.  

«На них Крижова тримається. Землероби, які чорно працюють з ранку до смерканку» – таку характеристику дала родині Голоюх сільська головиха Надія Ворончук. Усі три сини Станіслава Голоюха живуть поруч. Землю обробляють. Тільки от не мають нічого з того. Як самі жартують, із пустого в порожнє перекидають. 

– Звідси на роботу нікуди не виїдеш, автобуси не ходять. От і займаємося сільським хазяйством: підгодували – продали, на те місце щось купили, і отак по кругу, – розказує про своє життя-буття Наталя Голоюх. Вона тут у невістках. Разом з чоловіком і свекром тримають корови, бики, свині, коні, птицю і «трошка городу». «Трошка» – це скільки?» – цікавлюся. «Та гектарів п’ятнадцять», – відповідає Наталя. 

Займатися сільським господарством у віддаленому селі непросто. Сюди навіть заготівельник молока не їздить. Наталя видоїть трьох корів і сама у Квасів бідон відвезе.  

Із п’яти дітей Крижової – троє Голоюхів. Двоє школярів. Найменшій Оленці чотири рочки. Школа за три кілометри.  

– Так мені на 8 Березня чоловіки мотоцикл подарували. Ним дітей і вожу, – каже жінка. А заодно і в магазині, що треба, прикупить. 

Є у селі і свій «олігарх» – фермер Юрій Козак. Років дванадцять тому чоловік залишив квартиру у Львові та переїхав у хату баби-діда. Незважаючи на здобуту заочно освіту за спеціальністю «фінанси і кредит».  Його будинок – на самому краю села. Якщо чесно, зовсім не «олігархічний», а простий, дерев’яний.

– Хотілося щось своє почати, думав, що можна чогось у нашій державі правдою добитися, – розповідає про мотиви Юрій. – Та й подобається мені на землі працювати. Я ж до школи взагалі тут жив. Потім усі канікули проводив. От вернувся. Спочатку мав 20 гектарів. Зараз в оренді 200. Пшеницю сію, сою, свиней голів 50 тримаю. Так і кручуся. Важко. Була б ціна нормальна… От цього року картоплю по 3,80 здав. Добре. А торік по дві гривні приймали, так я всю свиням скормив. 

Юрій живе з дружиною Наталею, яка також має вищу освіту, виховують сина Андрія. Працює в основному з батьком, але його тут вважають працедавцем. Бо у сезон наймає людей для допомоги.   

Гроші вкладають у спецтехніку. Автопарк – серйозний. Два Т-150, «ГАЗон», ЮМЗ, МТЗ, «Клаас» і «Джон Дір». Все старе. На нове гроші великі треба. У господаря їх немає. А в банку брати – собі дорожче. «Потім віддаси все, що маєш», – каже Юрій Козак. Він вважає, що політика держави щодо людей має змінитися. Хоча сам у це давно не вірить. 

– Дуже вже українці продажні, – обґрунтовує свою думку. – За що небудь, та й продадуться. От були при владі «регіони». Люди вступали туди. Партія розпалася, так вони   порозбігалися по тих партіях, що сьогодні зосталися при владі. І все  кажуть, що зарплати малі. Так чого ж туди так рвуться? 

***

Жителі Крижової ні в кого нічого не просять. Вони звикли розраховувати на себе. От хіба машину щебеню завезти, щоб ями на дорозі в селі позамощувати.