Андрій Серганчук закінчив Львівський аграрний університет, потім аспірантуру в Харкові. Працював науковим співробітником Волинського інституту агропромислового виробництва. Дисертацію не захистив, бо, як сам каже, не по його кишені це було. Чесно признається, що згадувати Майдан через два роки – складно. 

– Я туди не заради політики поїхав, – розповідає. – Коли побачив, як студентів побили – не міг удома сидіти. Це було несправедливо. Адже коли у 2004-му проходив перший Майдан, я сам був студентом. І тоді ніхто нікого не бив. 

На Майдан Андрій здебільшого їздив за власні гроші. Жив у Будинку профспілок. Був період, коли входив у «Правий сектор». Але після того, як у ніч на 19 лютого цій організації дали наказ відступити з Майдану – вийшов звідти. Зізнається, що були ще такі, які ослухалися наказу, але їх небагато. Приміром, з його загону – лише троє. Тому серед «правосеків» – жодного вбитого. 

Про події 18-20 лютого Андрій говорить плутано – надто сильні емоції. Добре пам’ятає, як 18 лютого, коли вийшли за барикаду на Грушевського, з боку Маріїнського парку побачили море беркутівців. Вони повільно сунули у бік протестувальників… 

У ніч на 19 лютого в Андрія у Профспілках згоріли всі речі. Він стояв на першій барикаді. З Інститутської хлопців поливали з водомета. 

– Ми трималися на першій лінії до самого ранку, просто падаючи з ніг від утоми, – згадує. – Біля мене розірвалась граната, в нозі залишилося два осколки. На місці витягли, до лікарів навіть не звертався. А вранці нарешті приїхали хлопці з Львівської сотні. Вони нас і врятували… Тоді Майдан був у диму. Я сидів у палатці, «беркути» її підпалили, ледве звідти виповз. Газ почав виїдати очі, не знав, у яку сторону повзти. Рачки ліз. Пам’ятаю побиту бруківку, потім головою у паркан «бемц». Переліз через нього. Потім ще через щось спіткнувся, впав, отямився – медичка стоїть, запшикала якимсь балончиком очі – стало нормально. Телефон сідає, мамка дзвонить і плаче у трубку: «Їдь додому». А я їй кажу: «Як поїду, хто тут залишиться і стояти буде?» Тоді на Майдані було мало людей, хто б що зараз не говорив. 

У тому жахітті й безладі, що творилося на Майдані 19 лютого, ніхто навіть не думав, що все закінчиться так трагічно, що так нагло почнуть розстрілювати людей. Зранку 20 лютого Андрій Серганчук зайшов у палатку, щоб чаю попити. Хтось влетів у намет і крикнув, що «Беркут» відступає. 

– Я все кинув і побіг, бо думав, що без мене «беркутів» поженуть. Сьогодні думаю, що вони спеціально тоді відступили. У них план був: тих, хто побіжить уперед, – розстріляти, а решта сама розбіжиться. Але тоді нас захопила така ейфорія! Ми з хлопцями спершу ввірвалися в Жовтневий палац, почали його обшукувати. А коли вибіг на вулицю – там творився суцільний жах. Повз мене проносили поранених і вбитих. Чи бачив тих, хто стріляв? Як тільки вибігли з Жовтневого, бачив одного у чорній формі, чорному броніку та шоломі. Він пустив у нас чергу. За кілька секунд хлопці, які бігли поруч, упали. Спочатку не зрозумів, що їх розстрілюють, думав, що вони просто спіткнулися. Я не думав, не знав, що люди ТАК вмирають. Уперше побачив це на Майдані. От ще живий біжить поряд, ніби за щось перечіплюється, дивлюся, а у нього дірочка така в лобі, як десять копійок. А я, уявляєте, у червоному светрі був. Дурень! Просто ходяча мішень. Але мені тоді пощастило, дуже пощастило. Встиг добігти до першої барикади на Інститутській. І там стало по-справжньому страшно. Так страшно не було навіть на війні, коли сиділи у терміналі в оточенні. Але ж я обіцяв мамці вернутися… Там, на першій барикаді, почали палити вогонь, аби за димом сховати майданівців від снайперів. Кидали шини, коктейлі… Недалеко впав хлопець, убитий снайпером, допомагав його виносити. Вже потім дізнався, що це був мій земляк Едік Гриневич. Зараз я спілкуюся з його мамою. Після того дня ми цілу ніч з хлопцями сиділи біля бочки і говорили, говорили… А коли 22 лютого зранку вийшов і затратив 25 хвилин, щоб дійти до барикади Інститутської, то зрозумів, що звідти треба їхати – нічого робити вже на Майдані. Адже буквально ще два дні тому пробігав цю дистанцію за 40 секунд. 

***

А далі почалася війна. Спершу Андрій Серганчук не міг на неї потрапити за станом здоров’я. А у серпні 2014 року пішов добровольцем у 80-у десантну бригаду. Був у Донецькому аеропорту.  

– Чому в нас не вийшло побудувати нову країну після Майдану? Частково через війну. А ще тому, що ніхто не відповів за те, що сталося на Майдані. Якби ті, хто стріляв у людей, давав наказ це робити, постали перед судом, то ті, хто зараз при владі та прийшли до неї на крові хлопців, не робили би того, що вони роблять. Вони відчувають безкарність. І це страшно. Більше для них, ніж для нас. Вони просто не уявляють, що з ними зроблять люди, які пройшли Майдан і війну, коли втретє доведеться вийти на масовий протест. Нова поліція їх не врятує.