Відомий поет-пісняр Степан Галябарда освідчиться в любові на волинській сцені
Творець популярних українських шлягерів, які виконують маститі артисти, заслужений діяч мистецтв України Степан Галябарда 13 березня на сцені Палацу культури Луцька представить авторську ювілейну концертну програму «Я вас люблю!». У ній звучатимуть добре відомі старі й нові пісні, а ще – чудова поезія про кохання, про наше непросте сьогодення, в якому переплелися радість і сум, біль і надія. Волинь уже давно стала для нього другою, як він жартує, маленькою батьківщиною. Степан Петрович багато років був головою журі фестивалю естрадної пісні «На хвилях Світязя», який проводили творча фірма «Ідея» та заслужений діяч мистецтв Віталій Іваницький, з котрим артиста-пісняра пов’язує давня дружба.
– Пане Степане, правда, що поезію і пісні Ви почали писати, завдячуючи журналістиці?
– З журналістикою пов’язаний добрий шмат мого життя. По закінченні Чернівецького університету, де я вивчав українську філологію, мене направили на роботу в Чортківську районну газету. А вірші вже тоді пробував писати. Потім була комсомольська робота в Тернополі, пізніше журналістику студіював у Москві, коли направили на навчання у Вищу комсомольську школу. Стажуватися довелось у «Комсомольській правді», де надрукував аж вісім матеріалів! Це в ті часи, коли там працювали такі зірки журналістики, як Василь Пєсков, Люба Улянкіна. У 1979 році зманили у Київ. У часи горбачовської перебудови призначили головним редактором радіостанції «Молода гвардія», якій віддав шість років. Там і почав писати пісні. У 1992 році став директором радіо «Промінь» і пропрацював там двадцять років, до виходу на пенсію. Тому можу сказати, що радіо зробило з мене людину і тим, ким я є сьогодні. Завдяки українському ефіру мої пісні міг чути український слухач, і таким чином я увірвався у зоряний сонм наших метрів. Навряд чи зміг би пробитися туди самотужки… У 1989 році мою пісню «Не поверну човен» заспівала Алла Кудлай, після цього були Білоножки, Ліля Сандулеса, Іво Бобул та інші артисти. І, накінець, Василь Зінкевич. З Назарієм Яремчуком одна пісня була – «Стрілецький романс». Його смерть так вибила мене з душі, що я написав «Яворину». До речі, створив її на Волині, під час фестивалю «На хвилях Світязя».
– Скільки маєте пісень у доробку?
– Три сотні. Мої пісні співають усі українські артисти, відомі й менш відомі. За винятком Таїсії Повалій та Ірини Білик. Окрім пісенної творчості, проводив ще й творчі вечори у багатьох містах, у тому числі й у Палаці «Україна», ювілейні концерти Павлу Зіброву, Аллі Кудлай, Івану Поповичу, Олегу Марцинківському і собі, звичайно. Вже п’ятнадцять років стою на одній сцені з Василем Зінкевичем. Він виконує мої пісні, і «Новий день над Україною» стала популярною у його виконанні. Як і «На Україну повернусь» Іво Бобула, «Шикидим» Віктора Павліка, «Журавлі» Оксани Білозір, «Несу свій хрест» Лілії Сандулеси, «Жінки й вино» Павла Зіброва. Бо якщо вино і жінку не любити, тоді навіщо в цьому світі жити? Маю ще іншу фразу: жінки є свої і чужі, а ми між ними – як вужі.
– Чи пишеться Вам останні два роки? Багато хто з митців каже, що не може творити, коли в країні війна…
– Пишеться. Моя душа, як душа кожної людини, висловлює свій гнів, свою ненависть до тих, хто приніс війну на нашу землю, в поетичному слові.
– На концерті звучатиме і поезія?
– Звичайно. Приходьте, запрошую. Місце зустрічі – Палац культури. Тринадцяте березня. Я вас люблю, волиняни!
Розмовляла Ніна РОМАНЮК,
м. Луцьк
Сьогодні «Вісник+К» друкує кілька нових поезій Степана Галябарди, які ще ніде не публікувались. У них те, чим живе душа поета сьогодні. І душа кожного з нас…
* * * Тебе, Вован, не поховають Біля Кремлівської стіни. А на стервіску прикопають, Як падаль нашої війни. Твої геройства не запишуть На дошці на стіні Кремля, А незаритого залишать, Бо не прийме тебе й земля. І ворон вийме твої очі Й огидно виплюне на лід, Бо навіть він собі не схоче Таку трутизну на обід. І будеш ти отак лежати Пред всеньким світом у ганьбі, Й ніхто, ніколи, жодна мати Вже не заплачуть по тобі.
* * * Моя Україна в вогні, На справжній війні, не в кіні. Не бджоли, а кулі летять І вцілити в серце хотять. Повбивані хлопці, як шкло, – Їх стільки в бою полягло. За що ти їх, кате, убив? Кому ти їх кров’ю годив? Вони ж захищали свій край І свій український звичай. Твоя ж кагебівська захлань Згорить у пожежі повстань. Твій попіл вітри рознесуть, І нащадки тебе проклянуть. І як нам синів своїх жаль, Що знищив загарбник-москаль! І лиш через тебе, урод, Зненавидів я твій народ. Тобі ми дамо одкоша, І кожна убита душа Воскресне. Й віднині повік Уже не закриє повік. До тебе вони всі прийдуть І вчинять тобі страшний суд. Тремти ж. Ми несем сірника. У нас не здригнеться рука.
Хочете дізнаватися про головні події першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
