– Я така людина, що мені всіх шкода. Не хочеться і розголосювати, одне одному і так розказують. Люди і в вихідні приїжджають. Нікому не відмовляю, вони ж на дорогу потратилися, і через ями непросто добратися, – оповідає жінка. – Бувають усякі: хто зі спиною, хто з животом, з рожою, зубами. Кров замовляю, якщо дзюрчить з рани і не можна зупинити. За свою болєзнь (епілепсія. – Авт.) молитися вмію. Багато діток маленьких привозят. Наприклад, зараз рекламіруют каплі від коліків, а я поговорю – і воно само пройде без лікарств. Хто вірить, що Бог через мене помагає, тому краще стає. Грошей не беру: хто чим хоче може віддячити. Тако як їду в автобусі й бачу – людина плаче, жаліється, що щось болить, то тільки спитаю, як звати. Потім помолюся за неї, може, якраз Бог дасть її зцілити.  

Доля Зою Мирончук не балувала. Росла без батька, як каже, байстрючкою. Мати померла ще молодою, і зосталися вони вдвох із сестрою. Пригадує, як маленькою дівчинкою заздрила ровесницям, у яких були повні сім’ї.

– Якось запитала в своєї тьотки: «А чо цьо так, що в тих дівчаток є батьки, а в мене нема?» А тітка сказала: «Не переживай, тобі Бог буде за батька. Ти-но рости, Бог тебе завжди пошкодує».

Зоя рано вийшла заміж. Скоро пішли дітки – два хлопчики та дві дівчинки. Працювала в колгоспі, ланки робила і ще мусила їздити на буряки підробляти по районах. Коли її не було вдома, то діти ланки сапали.

– У 1988 році народила останню дівчинку. Чи після родів ускладнення було, чи що, та в мене тоді віднялися ноги, – каже Зоя Олексіївна. – Возили у Маневичі в лікарню, чуть-чуть помогло. Ніхто з врачів мені толком так і не сказав, шо воно таке, від чого. Поїхала на реабілітацію на курорт і там подружилася з Аньою з Підгаєць. Така славна жіночка, та дуже хворіла. І я подумала: зцілю цю людину. Помолилася за неї щиро – і мені самій стало краще на ноги. Допомогла їй, а Бог мені поміг. Од тих пір у правій руці чую поколювання, тепло, коли проводжу над хворою людиною. Якщо слаба, то зразу чути.

Жінка простягає свою правицю над моєю. «Ні, нічого не чую», – посміхається.

Найбільше журиться через те, що не може допомогти найріднішим людям. Минулого року померла 30-річна дочка Мирончуків, зостався у неї синочок. Хворіла з третього класу, думали, що вже видужала, вивчилася на програміста. Проте недуга повернулась і забрала молоду жінку на той світ. А два місяці тому в чоловіка Зої Олексіївни стався інсульт. Відтоді лежить прикутий до ліжка.          

– Діда свого вилікувати не можу, не знаю чого, – бідкається. – Молюся, не втрачаю надію. Медички в селі нема, приїжджає у наш ФАП з Великої Осниці два дні на тиждень. Кеби була докторша, то би прийшла і масаж зробила, подивилася, послухала. А так треба везти в лікарню на Луцьк чи в Маневичі.