Волинь

Сниться знайомим та просить: «Обніми мою маму і поцьомай»

31 березня 2016, 11:52

8

49

Наша газета у номері за 3 березня надрукувала вражаючий лист до мами від лучанина Дениса Чабанчука, який замерз у холодних снігах під Дебальцевим 17 лютого 2015 року («Мамулю, бажаю всього добра, яке тільки є на світі»). Він написав його за два роки до своєї загибелі. Тоді ще був курсантом Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного – здавалося, все життя попереду. Наші читачі пройнялися цим листом і попросили більше розповісти про старшого лейтенанта 128-ї гірсько-піхотної бригади, цього мужнього хлопця, який у свої 22 став героєм. Але для мами й тата був і назавжди залишиться Дениском…

«Ми стоятимемо тут до останнього»

…Ми сиділи з Любов’ю Іванівною на кухні. На вікні квітували орхідеї, на сонечку грілася кішка, яку колись котеням Денис приніс додому, підібравши на вулиці. З портрета, що стояв на кухонній шафі, хлопець дивився на нас і ніби слухав, про що ми говорили.

– Буває, сиджу тут за комп’ютером – і раптом ніби хтось легенько по плечу зачіпає. Так Дениско любив підкрадатись. Озираюся – немає нікого… – намагається стримати сльози пані Люба.

Вона забороняє собі плакати. Але з кожним днем і місяцем біль утрати не слабне. І з цим треба якось жити.

– Він, якщо чогось хотів, завжди добивався. Ще в дитячому садочку в підготовчій групі сам записався на тести, щоб потрапити в клас із підвищеним рівнем навчання, щоб англійська була з першого класу. Першачком почав ходити на карате. Потім лікарі заборонили, то на плавання пішов. А як він англійську вчив! Коли вже навчався в академії, записався на платні курси та майже закінчив. Денис дуже хотів стати військовим, бо і тато, і дід були військовими. Хоч самі розумієте, який престиж ця професія мала тоді. А вже коли війна почалася, все змінилося. Восени 2014-го був на ротації, поїхав до Львова, і там незнайомі люди підходили до нього, дякували. З’явилася гордість за армію. Син подорослішав, змужнів. Майже до Нового року вони стояли під Чорнухиним, він командиром блокпоста був. Розповідав, як місцеві волонтери їм допомагали. Тільки один волонтер-афганець міг доїхати до їхнього найвіддаленішого блокпоста. Привозив, що хлопці не попросять. Тамтешні жіночки на Різдво напекли пиріжків, печива, всього наготували для наших хлопців. «Мамо, ти не уявляєш, як ці люди натерпілися від «ДНР». Ми стоятимемо тут до останнього», – казав. І вони стояли…

Сина побачила у ролику «сєпарів»

До Чорнухиного й Дебальцевого були важкі літні бої 2014 року за Щастя, Металіст, Луганський аеропорт. У вересні-жовтні Денис прийшов у відпустку – батьки нічого не питали, бо бачили, що із сином діється. Ночами не спав, відразу попередив – тихенько до нього не підходити, може бути неадекватна реакція.

– Приїхали до дідуся в гості на Кіровоградщину. Стоїмо, розмовляємо, раптом яблуко впало на дах, а син миттєво присів до землі, зіщулився. Поїхали кудись із дідом машиною – треба було бачити, як він дивився на посадку на обочині. Бо «зеленка» – це смерть і небезпека. Тато мій так плакав, коли це розказував. Денис уже потім розговорився, коли трохи відійшов. У Луганську він з 80-ю бригадою був. Вижити під обстрілами там було неможливо. Каже, просто падаєш на землю – і молишся. Землі не видно: вся просякнута кров’ю. Якось він заліз на тентовану машину нагору відпочити, і почався обстріл «Градами». Я, каже, навіть не втікав нікуди. Накрив голову руками і так лежав. Розповідав, як проривалися в аеропорт нашим на допомогу: «Біжимо з хлопцями в атаку, дивлюся наліво – вже нікого немає, направо – теж. Той упав, другий. Щойно біг, а вже убили». Цілий екіпаж танка сам підірвався, щоб у полон не потрапити. Як-то дитині таке пережити, витримати… Але Бог зберіг його там. Тут не вдалося, – витирає сльози мати. – Хоча як ми молилися... Десь за тиждень до смерті Денис подзвонив і сказав чоловікові: «Тату, я люблю тебе». А мені: «Мамочко, ти у мене найкраща мама у світі». Я щось пожартувала, що комплімент не заслужений, а він каже: «Нє, повір, мамо, це правда. Я багато чого побачив і знаю».

Вони розмовляли із сином ще 16 лютого, за день до загибелі. Був трохи знервований, говорив мало. Тільки сказав: «Не знаю, що воно має бути». Того ж дня дзвонив своєму товаришеві Ярику. Йому відкрився більше, ніж батькам: «Друже, якщо не зустрінемося в цьому житті, то зустрінемося вже в іншому. Але так жити хочеться... Якщо зі мною щось станеться – не хотів би, щоб за мною плакали». Дзвінків більше не було. 17 лютого вночі машини з пораненими бійцями, які виходили з оточення польовими дорогами, підірвалися на фугасі. Вижив лише один – фельдшер з Києва Вадим Свириденко. На його очах замерзав старший лейтенант Денис Чабанчук з позивним «Чабан». Вони намагалися врятуватися від морозу в кабіні розтрощеного «Уралу», зігріваючи та підтримуючи один одного. Потім «сєпари» виклали в Інтернеті відеоролик, у якому зняли цей «укропівський» «Урал», і в кабіні пані Люба побачила сина. Він сидів, накритий ковдрою, нога поранена витягнута…

У ніч, коли Денис помирав, у його дівчини сам увімкнувся плеєр

Питаю у пані Люби: чи сниться син? Сниться, і друзям та знайомим теж. Кільком людям снилися геть однакові сни, де вони бачили кімнату Дениса й він казав, що все у нього добре. Навіть тим людям приходить у сновидіння, які його особисто не знали. І просить: «Обніми мою маму і поцьомай. У мене все добре».

– Були знаки і сни, що віщували біду. До мого тата прилетіла пташка біла і сіла на плече. Під час ротації Денис познайомився з дівчиною. І вона згадала вже після похорону, що в ту ніч, коли він замерзав у кабіні того понівеченого «Уралу», в неї сам по собі увімкнувся плеєр, і на тій пісні, яку дуже любив Денис. А ще він прислав їй квіти до Дня Валентина чомусь не 14 лютого, а 13-го. Замовив по Інтернету, і їх доставили тринадцятого. «Сину, чому так?» – питаю. «Мам, її цілий день удома не буде чотирнадцятого, то нехай квіти на день раніше будуть». Тепер розумію, що він спішив. Коли ми шукали тіло Дениса, зверталися до біоенергетика, яка брала участь у «Битві екстрасенсів». Вона казала, що не бачить по фото, що він мертвий. А коли все стало відомо, пояснила це так: він замерзав і помер уві сні, а коли людина відходить у сні, то не знає, що вже мертва. Тому їй потрібно це розповідати у снах. Я так і робила, говорила з ним…

– Він і з небес турбується про вас...

– Так. Йому астролог зробив прогноз, що та зима для нього буде важкою. Ми так хотіли, щоб вона швидше закінчилась. Але вона не закінчилася... Навесні, коли вже похоронили Дениска, їздили у Мукачеве, де він служив, по його речі. Якраз цвіла сакура. Там його теж пам’ятають. Заходили у місцевий храм, куди він ходив, зустрічалися зі священиком і його духовною мамою пані Надією, про яку син розповідав. Отець Василь сказав про Дениска: «Це була Божа дитина». А я і так знаю…

Ніна РОМАНЮК,  м. Луцьк   

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!