Богдан Тарасюк сниться родичам та знайомим і каже, що живий У вересні 2014 року в оселю родини Тарасюків із села Буцин Старовижівського району Волині чорним птахом увірвалася звістка: «Ваш син Богдан загинув у бою під Іловайськом, захищаючи Україну». Тіло загиблого бійця Тарасюки поховали як сина, проте серце матері до останнього чекає на повернення дитини. Навіть того дня, коли ми навідалися до них, Олені наснився сон, що Богдан приїхав додому. «Сниться, що додому йде. Я виходжу на вулицю, а він стоїть у дверях. Хороший, усміхнений, заходить до хати. Кажу: «Синок, чи щось їсти будемо?» Поговорила з ним та й прокинулась…» – зітхає згорьована мама.
«Я вже не рада, що віддала йому повістку»
В очах Олени безмежна скорбота. По кімнаті повсюди розставлені ліки, аби вмить заспокоїти серце, біль якого, здається, не стихне ніколи. Жінка пригадує, як у дитинстві Богдан любив читати книги про війни та пригоди. Вже тоді горів військовою справою. Розповідає, коли вони приїздили в гості до дідуся, одразу ж брався розглядати його армійські фотографії. Після закінчення школи здійснилася Богданова мрія – стати солдатом. Строкову службу хлопець проходив на Київщині. Згодом підписав трирічний контракт у військовій частині в Новограді-Волинському. Однак, побачивши армію зсередини, вирішив звільнитися завчасно – і у 2012 році повернувся додому.
Влаштувався в охоронну фірму в Ковелі, де і працював до мобілізації. Коли повідомили про повістку до армії, Богдана не було вдома. Сталося це 8 квітня 2014 року, за декілька днів до Великодня. Порадившись, батьки не стали приховувати звістку, адже знали, що син не пробачить їм такого вчинку. Він, навпаки, наче зрадів і того таки дня приїхав, зібрав речі та на ранок вирушив до військкомату. 24-річний Богдан Тарасюк увійшов до складу 51-ї окремої механізованої бригади, що базувалась у Володимирі-Волинському. Потім була служба на Рівненському полігоні, у Чорнобилі. Хлопець щораз запевняв батьків, що їх не відправлятимуть в АТО. Проте 6 липня батальйон, в якому він служив, таки відбув на Донбас.
Замість бронежилета – бляха з БТРа
– Додому син подзвонив через кілька днів після відправки. Сказав, що у нього все добре. По телефону завжди говорили недовго, – пригадує батько бійця Володимир. Лише раз Богдан обмовився, що стоїть без екіпірування. Казав: «От якби мені берці й рюкзак передали». А щоб хоч якось убезпечити себе, хлопець вирізав з БТРа бляху і носив як бронежилет. Та на палючому сонці від розжареної залізяки у нього злазила шкіра. Пізніше бойові побратими Богдана розкажуть, що, дійсно, на початках у них не було ніякого забезпечення. У чому приїхали, так і воювали. Згодом уже привезли декілька «броників», і вояки мінялися, коли йшли на бойове завдання. За віддану службу Богданові запропонували відпустку, та він вирішив: нехай дістанеться тому, в кого є діти, сім’я. «А я ще встигну», – казав. Олена плакала, молилася, німіла від жаху, коли у новинах розповідали про Іловайський котел. 28 серпня 2014 року близько шостої години вечора Богдан востаннє зателефонував. Сказав, що його сильно контузило, що посивів за останній час. На цьому зв’язок обірвався. Потяглися довгі виснажливі дні та ночі, сповнені тугою, болем та ледь жевріючою надією.
І от 4 вересня замість довгоочікуваних слів «Мамо, я живий!» отримала страшну звістку і невимовний біль втрати, який не покидає її й донині. Чоловік, який представився капітаном Жаком, повідомив, що їхній Богдан загинув 29 серпня. Материнське серце відмовлялося вірити, що сина немає.
«Картаю себе: чи свою дитину поховала?»
Ковтаючи сльози, жінка пригадує, що 10 вересня вже була серед тих, хто з Волині їхав до Дніпропетровська на упізнання. Найбільше її тривожило те, що ніхто не каже, за яких обставин загинув Богдан.
На комп’ютері показали декілька фото татуювань. На одному з них побачила «летючу мишу», схожу на ту, яку мав Богдан. А в її сина було ще тату дракона. На грудях висів ланцюжок з хрестиком, який бійцю подарував священик з Тернополя. Та пекельним випробуванням для матері було у дніпропетровському морзі серед понівечених тіл опізнати свою дитину. Коли перед Оленою розкрили мішок з трупом, вона ледь встояла на ногах. Адже, як не приглядалася в обгоріле обличчя, не могла вгледіти в ньому свого сина. Водночас жінці сказали: «Якщо не підтвердите, що це ваш син, тіло захоронять у братській могилі». Убита горем мати таки підписала документи й повезла домовину на Волинь. І вже 12 вересня з усіма почестями полеглого бійця поховали у селі Буцин на Старовижівщині.
Здавалося б, тіло героя спочиває в домовині, душа знайшла притулок на небесах. Проте вічний біль пронизує серця близьких, і з кожним днем батьки все більше вагаються: а чи своєї дитини смерть вони оплакують?
Усі ворожки кажуть: «Серед мертвих Богдана немає»
Олена й дотепер не знає, яку свічку ставити в церкві – за здоров’я чи за упокій. Усе почалося від того, як родина Тарасюків готувалася до похорону.
– Коли вже до нашого села мали привезти труну з тілом, до нас якимось дивним чином прибилася кішечка. Забігла до хати – й відразу до Богданової кімнати. Так і залишилась. Просили ми швагра купити обручку, щоб покласти у труну, бо син наш був неодружений. То він її десь по дорозі загубив, – згадує Олена. Дивним збігом було й те, що, коли священик їхав відспівувати загиблого, в нього зламалася машина. В церкві ж постійно гасли свічки. І все це ніби вказує на те, що ховали не свого сина.
Все б нічого, але після похорону Богдан став частіше приходити уві сні. І не лише рідним, а й сусідам, знайомим. І кожен раз розповідав: «Я живий, скоро прийду додому». Щоб розвіяти або підтвердити свої сумніви, батьки Богдана вирішили провести ДНК-експертизу. Відповідь отримали майже через рік. Та й ті дані, що були вказані у документі, не переконали батьків про смерть сина. Олена вірить, що її син повернеться. Можливо, не так скоро, але обов’язково обійме його і нікуди не відпустить. Каже, що їй постійно сниться «трійця», тобто три квітки, три дерева – можливо, через три роки Богдан таки прийде до батьківської хати? Зверталися Тарасюки й до ворожок. І всі як одна кажуть: «Серед мертвих вашого сина немає. Він далеко від дому, але дуже хоче повернутися». І серце матері теж не відчуває загибелі своєї дитини. Тому Тарасюки й досі чекають на звістку від бойових побратимів чи командирів, аби хтось таки розповів, що насправді трапилося того трагічного дня – 29 серпня 2014 року.
Катерина ЛОЗИЦЬКА, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Соломія
Боже! дай сили люду! хай швидше ця проклята війна закінчиться