Лідія Антонова з Маневичів хворіє з юних літ на страшну недугу, яка повикручувала їй руки, ноги і прикувала до ліжка. Але жінка завдяки своєму оптимізму вийшла заміж, народила трьох здорових доньок та дочекалась онуків!
Дружина має першу групу, чоловік – другу
Ліда ще з п’ятого класу перебралася до своєї немічної одинокої тітки, яка хворіла на ревматоїдний поліартрит. Родичка пересувалася на інвалідному візку, тому мала Ліда і корову доїла, і гній кошиком на город виносила, і грубу розпалювала, і город садила, і дрова рубала, і воду носила на коромислі за півкілометра… А тоді бігла в школу на уроки.
– Мені було її шкода, – згадує Лідія.
Хтозна, що було причиною біди у тітки, та коли Ліді виповнилося 17 років, відчула біль у пальцях на ногах. Відразу ж кинулася до тьоті, запитала, як у неї починалася ця хвороба. Й обімліла: її теж став атакувати ревматоїдний поліартрит. Це як вирок підтвердили лікарі. І вже через два тижні страшне захворювання прикувало до ліжка. Та дівчина не здавалася. Щодня робила зарядку, покрученими пальцями розминала собі суглоби. Але бували дні, коли зранку не могла підвестись, а вночі не спала. Так допікав нестерпний біль. Десятий клас закінчувала заочно.
– Люди казали, що тітці поробили, а те негативне на мене перейшло, бо я там ходила, – розповідає Лідія. – Ще одні говорили, що то спадкова хвороба, інші – що я змалку тяжко трудилася.
Відтоді, вже понад тридцять літ, Лідія бореться за життя – має до п’ятнадцяти діагнозів! Аби зрозуміти причину своєї недуги, вичерпно вивчила усі релігії світу, зверталася в церкви, до цілителів. Часом ставало легше. До речі, навіть лікарі засвідчили, що суглоби піддаються направленню. В надії на одужання об’їздила санаторії по всій Україні. Саме в оздоровниці у Слов’яногірську в 25 років познайомилася з місцевим хлопцем Сашею Антоновим. Точніше, їх зісватали сусідка по кімнаті та його тітка. Через трохи побралися. Жінка згадує, що на весіллі їй співали… воєнні пісні, бо одружувалися 22 червня. Так зійшлися двоє самотніх людей: Ліда мала першу групу інвалідності, Саша – другу.
– Я її зразу полюбив, – і через стільки років зізнається Олександр.
– Він мої ноги і руки, а я його розум, – жартує Ліда. До речі, у квартирі напрочуд чисто і затишно.
Дитя не виносила, а висиділа
Ліда, як і всі жінки, мріяла про дітей. Незважаючи на застереження лікарів, народила здорову дочку Альону. І сталося диво: після пологів хвороба відступила! На жаль, лише на деякий час. Ліда не могла взяти на руки дитя, тож, коли підходив час годувати грудьми, дівчинку тримав чоловік.
Та клопоти не зупинили молоду сім’ю. Друга вагітність була набагато важчою. «Я свою Таню висиділа, бо півроку не могла ходити», – жартує жінка. Дівчинка народилася здоровою і важила чотири кілограми. Після пологів організм ніби обновлювався, почувалася набагато краще. Але підступна хвороба повернулася. Проте через кілька років Ліда… народила третю доню – Аню. Змалку дівчата допомагають мамі. Адже треба було хазяйнувати: прибирати, готувати їсти. Був період, коли Ліда навіть по чорниці ходила і кроїла шиття! Тепер же голку в руки взяти не може. Дочки добре закінчили школу, дві старші вже вийшли заміж, мають дітей, живуть поряд. Буває, що батьки місяцями не можуть вийти на вулицю, тому доньки щодня навідуються, а внуки тішать своїм сміхом.
Найменша Аня навчається в коледжі у Сокалі. Ліда розповідає, що у санаторії «Пролісок» познайомилася із сім’єю суддів з Краматорська, які їй часто допомагали. А коли почалася війна, запросили їх до себе – і донеччани гостювали на Поліссі. Сім’ю Антонових добре знають у Маневичах, їхнім життям цікавиться влада. Лідія хотіла б, аби хтось із благодійників подарував електровізка, який їй дуже потрібний. Жінка вдячна Андрію Сопронюку (вже покійний) за облаштований дворик біля будинку. Висловлює щиру подяку медикам райлікарні, до яких постійно звертається, Людмилі Веремчук, яка працювала у райраді. А також місцевому молодому цілителю, завдяки котрому Ліда може тепер сидіти й почувається набагато ліпше, адже ще рік тому лежала прикута до постелі. Жінка хоче висловити вдячність також Віті Романюк, яка постійно її навідує, Світлані Зелінко за допомогу. Проте сльози навертаються на очі, коли згадує свою сестру.
– Так хочеться, щоб вона прийшла у гості… – Лідин голос дрижить від хвилювання. – Її вже давно не бачила...
Олена ПАВЛЮК, Волинська область Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!