Запеклі бої влітку 1916-го відбувалися поблизу багатьох сіл і міст Волині. Навколишня земля рясно зорана окопами. На жаль, сьогодні вже годі знайти свідків тих подій. А поки вони жили, радянська влада не схвалювала, м’яко кажучи, дослідження, де героями були солдати царської армії. До речі, українці у Першій світовій війні воювали по обидва боки фронту. І це – ще одна трагічна, майже не досліджена сторінка історії нашого народу.
У селі Переспа Рожищенського району наш колега журналіст Володимир Шевчук створив Музей Першої світової війни. В його експозиції – унікальні фото справді героїчного чоловіка – Корнія Григоровича Назарчука. З війни він повернувся з чотирма Георгіївськими хрестами, двома імператорськими Георгіївськими медалями за хоробрість і годинником Павла Буре, який одержав з рук самого імператора Миколи ІІ. Корній Григорович помер у 1967 році. Ні журналісти радянської преси, ні місцеві поціновувачі історії на той час навіть і думати не могли про те, щоб записати його спогади. Дещо набагато пізніше розповів його внук Іван.
На момент початку війни Корній Назарчук уже п’ять літ служив у війську. Був розвідником. Як пригадував онук, про Георгіївські хрести дід говорити не любив. Тільки казав, що дісталися вони йому потом і кров’ю. Золоті ж хрести він одержав, коли у 1916-му його батарея розбила штаб ворожого полку. Це була дуже висока відзнака. Коли повернувся додому в 1917 році, мусив думати про сім’ю, дітей, і Корній золоті нагороди продав, щоб купити ліс та землю. А у 1939-му прийшли «совєти» і все забрали.
Про Першу світову війну, ще будучи школяркою, я чула від своєї прабабусі Зіньки. Вона жила у селі Доросині Рожищенського району і добре пам’ятала події тих літ – коли почалася війна, їй було 14. А оскільки баба мала чудову пам’ять до самої смерті (а дожила до 92 років), то було слухати не переслухати. Особливо запам’яталася розповідь про те, як на подвір’я доросинівської церкви привезли мертвих російських солдатів. Вони лежали всі такі молоді, гарні, ніби спали. А померли в одну мить від хімічної атаки німців. «Потруїли їх», – казала баба. А ще вона любила згадувати, як до війни ходила в дубовий ліс, який ріс між Кроваткою і Доросинями. Я не йняла віри: у селі ж не було ні річки, ні навіть невеличкої лісопосадки. – Ну що ти, у нас такий ліс був! Там стільки білих грибів збирали, – все розказувала. – От тільки коли руські війська йшли, то вирубали його і бліндажі побудували. А ще у їхній хаті квартирували російські солдати. Одного разу мати наказала їй піти на город і принести до обіду огірків. – Я пішла, назбирала таких невеличких, як годиться, – сміючись, розповідала баба Зінька.
– Принесла до столу, а вони сидять і дивляться на них, ніби вперше бачать. Майже не кушали. Тут обід доходить до кінця, йде один руський, тримає такого вельорного насінника і каже до своїх: «Я же говорил, что они нам зелепух подсунули. Есть же спелые!» Думаю, що такі уривки спогадів збереглися в кожній сім’ї. Пишіть нам, ми обов’язково опублікуємо, аби зберегти їх для нащадків.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!