Нововолинець Сергій Ребітва – один з тих, кому вдалося вижити у пеклі Іловайського котла. Він – кадровий військовий, майор, пройшов Ірак. І хоча з 2005 року пішов з армії у цивільне життя, та коли у квітні 2014-го зателефонували з військкомату і сказали: «Сергію, ти нам треба», ні на мить не задумуючись, полишив бізнес – фотоательє – і знову вдягнув військову форму.
Під Іловайськом стояли 29 днів
Як пригадує Сергій, тоді, навесні 2014 року, 51-а бригада – перше з’єднання Збройних сил України, яке було штатно укомплектоване згідно з вимогами воєнного часу. Щоб ви розуміли, що то таке, наведемо одну цифру: в другому механізованому батальйоні, де став служити майор Ребітва, у штаті числилося 14 осіб. А після мобілізації стало понад 500. Усі мобілізовані з мирного життя. Військову справу довелось опановувати практично з нуля. А їм на це навіть часу вдосталь не дали – відразу кинули в горнило війни.
Сергій про події літа 2014-го розповідає по-військовому чітко та лаконічно. Спочатку воювали у Луганській області. Звільняли Сєверодонецьк, Лисичанськ… А наприкінці липня їх перекинули на Донеччину, де з третьої спроби їм вдалося визволити Мар’їнку.
– Ми воювали від початку АТО. Без ніякої ротації. Виснажилися не тільки люди, а й техніка, вона була «на межі». Дуже багато переїжджали. Військова техніка – не легковий автомобіль: коли на ній постійно їздити маршами по 200 і більше кілометрів, вона зношується. Тому активні дії ми, по суті, не мали навіть чим проводити. Щоб наше БМП їхало, возили десять каністр води. У польових умовах не могли навіть його відремонтувати.
Незважаючи на це, командування дає наказ бійцям 51-ї бригади взяти участь в Іловайській операції.
– Моя група отримала задачу – зайти у село Покровка, що східніше від Іловайська, закріпитися там і побудувати опорний пункт. Ми мали утримувати перехрестя двох доріг: одна вела з Іловайська до Зугреса, друга – до Троїцько-Харцизька. Цю позицію ми тримали 29 днів.
Про російських військових попередили місцеві
Про те, що через кордон переїхали російські війська, волиняни знали вже 22 серпня. Їм про це місцеві розповіли, з якими були у хороших стосунках. На той час люди мали проблеми з харчами – і військові ділилися чим могли.
– Нас попередили, що в сусідніх селах Лисиче, Княже по 200-300 машин російських стоять. Ми доповіли «наверх». Звідти: «Все нормально. Не панікувати, вести спостереження».
Поки українські воїни «спостерігали», росіяни зосереджувалися на всіх панівних висотах у районах Кутейникового і Новокатеринівки. Побудувавши широке кільце, вони почали його звужувати, ведучи при цьому жорсткі обстріли.
– Били з артилерії і «Градів», для коректування вогню використовувалися безпілотники. Було дуже дивно. Наш опорний пункт розміщувався не у самому селі, а на околиці. Прилітав безпілотник, і після цього стрільба велася не по наших позиціях, а по селу. Дуже багато будинків понищили. Добре, що людей не було, повтікали. Остаточно зрозуміли, що в повному оточенні, коли отримали наказ на вихід. З нами був 40-й батальйон тероборони Кривого Рогу. Але напередодні виходу до сорока людей з нього втекли, самі почали виходити. А ми, повантаживши на машини все, що можна, і знищивши те, чого не могли взяти, у бойовій готовності рушили у район Многопілля, звідки вирішено було двома колонами виходити до своїх. Там отримали наказ сховати зброю, мовляв, домовилися з росіянами, нас пропустять.
Кругом вогонь і мертві
51-а бригада виходила у складі північної колони під керівництвом генерала Хомчака і рухалася за маршрутом Многопілля-Агрономічне-Новодворське-Михайлівка-Андріївка-Горбатенко-Чумаки-Новокатеринівка.
– Колона була велика. Особовий склад їхав у автобусах, – пригадує Сергій Ребітва. – Я був на БМП, сидів на місці командира. Зі мною ще були навідник і механік. Перший блокпост ми проїхали без проблем. Встигли поміти ти, що росіяни серйозно окопались, обладнали позиції. Почали рухатись у бік Чумаків. Колона витягнулася на дорозі – кругом поле, по обидва боки посадка. Ми йшли по лівій стороні, справа по нас відкрили вогонь зі всіх видів зброї. Відразу понесли шалені втрати. Людей, які їхали в автобусах, – одним пострілом… Це була бойня… Наша машина почала закипати, загорілася. Ми зупинилися, хлопці вискочили… Я уже отримав контузію, але залишився в БМП, пробував розвернути башту для того, щоб відкрити вогонь по посадці, але не вийшло… Тоді вискочив…
Що було далі, Сергій Ребітва не пам’ятає – знепритомнів. А коли отямився, все кругом палало, навколо лежали лише мертві… Видно, що ці спогади досі завдають чоловікові болю – він попросив дозволу закурити.
– Я заповз у посадку і ще години зо дві намагався дійти до тями. У мене осколок у голові застряг… Його так і не витягнули… Потім почав дзвонити – ніхто не брав трубку. Вдалося зв’язатися із сім’єю волонтерів із Волновахи, пояснив їм, де я. Вони сказали, щоб ночами пробирався до села Катеринівка – там є хата, де б міг сховатися.
Від того місця, де був Сергій, до Катеринівки – кілометрів 20. Він ішов приблизно добу, дуже обережно. На світанку одного дня вирішив набрати у пляшку води біля джерела. Оскільки після контузії погано чув, то вийшов прямо на колону росіян. Він був не перший, кого вони зловили. П’ятнадцять українських бійців з різних підрозділів три доби зв’язаними тримали на полі.
– Судячи з розмов, російські солдати поняття не мали, куди їх відправляють. У них забрали мобільні телефони. Один хлопець у нас усе допитувався, чи не заховав хто мобілки, бо йому вдалося таємно провезти сім-карту, хотів додому подзвонити… Росіяни нас віддали нашим, тим, хто збирав поранених і вбитих. У машинах зі знаком червоного хреста доїхали до Старобешевого. А там зупинили сепаратисти. Заглянули в кузов, сказали, щоб офіцери вийшли, інакше всіх розстріляють… Я і вийшов.
Так Сергій Ребітва на довгі чотири місяці опинився в полоні. Сидів у Донецьку, в приміщенні СБУ. Там слідчий дозволив йому передзвонити дружині – повідомити, що живий. Сергія довго не хотіли міняти: офіцер.
Іловайська операція для майора Ребітви закінчилася 26 грудня 2014 року, коли його у числі 146 військовослужбовців обміняли. На аеродромі їх зустрічав Президент Порошенко.
Сергію пощастило вижити у тому пеклі, після реабілітації повернувся до мирного життя. Завжди пам’ятатиме, що з-під Іловайська не вийшов його друг – капітан Анатолій Шилік.
– Якби тоді не зайшли росіяни, наше АТО було би закінчене за дуже короткий час, – і сьогодні впевнений офіцер.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!