На кожне покоління українських матерів випадає війна. Нема, мабуть, у світі такої нації… Те неймовірне горе, що зазнає мати, втрачаючи своє дитя, не порівняти ні з чим. Жителька Любешівської Волі Любов Герець, на щастя, єдиного сина не втратила. Пройшовши пекло Іловайського котла, тортури в донецьких підвалах, він повернувся додому живим. Але гіркий осад і прикрість у цієї жінки на серці залишили все ж не поневіряння сина на війні, а черствість і байдужість відповідальних осіб у тилу.

Сусіди впізнали Івана по телевізору

У квітні 2014 року 30-річного Івана Герця мобілізували в АТО рядовим солдатом. У складі 51-ї бригади воював спочатку в Луганській області, потім на Донеччині, де й опинився з товаришами у середині серпня під Іловайськом – у котлі. Тоді ж і зв’язок з матір’ю пропав. А коли жінка побачила по телебаченню, яке пекло влаштували терористи і російська регулярна армія нашим хлопцям у так званому «коридорі», місця собі не знаходила. А ще ж сусіди впізнали Івана, коли по телевізору промайнув кадр з відео про оточених бійців… Минали в напрузі й марному чеканні дні в невідомості. Телефон мовчав, як заклятий. Аж тут дзвінок. Але від доньки. «Мамо, – тремтячим голосом повідомила.

– Наш Іван у полоні… Тільки що мені подзвонив сам…» – То було десь 30 серпня, – розповідає Любов Григорівна. – Ще в них тоді не забрали телефонів. Але сказати сестрі він більше нічого не зміг… Я кинулася до людей за порадою. Та хто тут що скаже? Поїхала в районну адміністрацію. Заспокоювали там, пообіцяли підтримати, чим тільки зможуть. Та хіба заспокоїшся? Хтось нараяв їхати у Володимир, у штаб частини, в якій служив син. Не гаючись, подалася на автобус, забігши тільки до сусідки сказати, щоб вигнала вранці корову на пашу. «А ти куди ж?» – запитала мене, стривожена стукотом у вікно. «Їду, а сама не знаю куди!» – відповіла у розпачі. Доїхала, знайшла ту частину, через кілька КПП пройшла, направили в кабінет до якогось старшого офіцера. Плачучи, розповіла, що мене привело сюди. Той дістав якісь папери, переглянув. «Так, у списках загиблих вашого сина нема», – сказав російською мовою й запропонував переглянути ще якесь відео. Я дивилася крізь сльози на обличчя солдатів, які мелькали на екрані комп’ютера, й нікого не впізнавала. «Він у полоні, – кажу йому в серцях, – робіть щось, визволяйте!» «Я визволяти його не поїду, – буркнув у відповідь. – Я ж його туди не посилав. Його призивав військкомат – нехай вони і визволяють. А ні, то звертайтеся до Президента, нехай розбирається…»

Визволили завдяки співачці Руслані

З такою «порадою» поверталася Любов Герець із Володимира. До відчаю й туги за сином мала тепер ще й розчарування та образу на тих, хто відсиджується в затишних кабінетах, доки інші воюють. Хотіла ж бо хоча б співчуття від них почути, натомість отримала злість і роздратування. Але байдужість і черствість тиловиків не зупинили її, не могла сидіти склавши руки й чекати приречено, що Бог дасть. Вийшла в Маневичах на волонтера, котрий займався питаннями визволення полонених, той мав зв’язок з Русланою Лижичко та генералом Рубаном, і волинянин Іван Герець із товаришами по нещастю потрапили у їхнє поле зору. Незабаром, після поїздки Руслани  на Донбас, першу партію бранців з Іванової групи було відпущено, а невдовзі на волі опинився й Іван.

– Коли приїхав додому, я перелякалася, – згадує Любов Григорівна. – Призивали до війська огрядним здоровим чоловіком, а переді мною був худючий, мов скіпка, змучений хлопчина… Не диво, морили в полоні голодом, збиткувались, як хотіли… Але ж то вороги, милосердя від них чекати даремно. А як свої поставилися до нього з товаришами, коли поїхали в частину по довідки, щоб виробити посвідчення учасників АТО?

Чотири дні хлопці оббивали пороги й нічого не виходили. То ховалися від них, то вимагали здавати ложки-чашки, загублені на війні. Доки не подзвонили до Руслани, котра, прощаючись із ними на Донбасі, лишила номер свого телефону й сказала звертатись, якщо буде важко. Аж тоді ставлення до бійців змінилося…

***

Минулої весни Івана Герця викликали у військову прокуратуру. Як свідка «іловайських» подій. Його мати побоюється, щоб зі свідка звинуваченим не зробили. І не марно. У нас звикли відповідальність за катастрофи спихати на стрілочників.

Ігор СЛАВИЧ,  Волинська область 

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!