Самотнього 80-річного російського «бандерівця» прихистили у поліській глибинці Цього дивного дідуся з густою білою бородою вперше помітила навесні, коли святили паски біля церкви. На тутешнього він геть був несхожий, тому поцікавилася, хто це. Виявляється, діда знайшли… на дорозі.
Без пенсії, без грошей, без громадянства
Вже більше року мешкає він у ветхій хатині в Раковому Лісі Камінь-Каширського району. Опікується ним усеньке село, допомагаючи грошима, одягом, харчами. А привіз його і поселив у своїй старій хаті, де давно ніхто не живе, місцевий мешканець Олександр Велемчаниця. Він побачив дідуся на зупинці у Ратнівському районі – той просився підвезти до Заболоття в будинок престарілих. Але там літнього чоловіка приймати відмовилися. Виявилося, старенький уже жив у ньому якийсь час, але не має українського громадянства і пенсії.
– Я подзвонив своїй мамі просити поради, як діяти, – згадує той травневий день 2015 року Олександр. – Вона сказала: «Чини так, як велить тобі серце». Переговорив з дружиною, і вирішили: маємо стареньку хатку, там ніхто не живе. Поселимо діда туди й будемо доглядати. Запропонували йому: «Не будете голодні, холодні, обперемо, доглянемо». І він погодився. Вчинок Олександра в селі мало кого подивував, бо він з дружиною Наталею подарували домівку й батьківське тепло трьом сестричкам-сиротам, удочеривши їх. Як не лякали люди, що діти, батьки яких хворіли на відкриту форму туберкульозу, можуть становити небезпеку для подружжя та їхніх дітей, Велемчаниці не змінили свого рішення. І тепер дівчатка ростуть у щасливій родині, мають тата, маму і братиків. А ось поява в селі дивного діда викликала великий інтерес. Особливо коли дізналися, що старий приїхав з Росії. Говорили різне, а випитати у самого Михайла Герасимовича подробиці його життя було непросто, бо чоловік не вельми говіркий. Та й з пам’яттю вже не все гаразд.
У розмові зі мною теж не поспішав виливати душу і видавлював слова з великою гіркотою в голосі. Ображений він, що доводиться доживати віку фактично безхатченком. Зі скупих розповідей вдалося дізнатися небагато: з Волині поїхав ще молодим, пропрацював у Росії все життя, а на старості змушений був вертатися на Батьківщину. В російському паспорті стоїть штамп, що проживав останнім часом Михайло Марчук у Ростовській області, звідки виписаний ще у 2011 році. Що ж погнало 80-літнього чоловіка в Україну? Одним людям розказував, що його викинули з хати нерідні діти дружини, коли та померла. Ледве не силою завезли на російсько-український кордон, дали копня і сказали: «Езжай на свою бендерщину!» Друга версія: ніби після жінчиної смерті жив у своїй хатці-мазанці із соломи та глини, поки місцевий фермер не вигнав, бо земля під хатою була неприватизована: «Забирай свой дом и неси».
– Жизнь така, що, якби не було гріха, руки наложив би на себе. А там, де я жив, люди таке роблять. «Ты не наш, мы не обязаны тебя обслуживать», – власті іхніє говорять, – з болем у голосі розповідає дідусь українсько-російським суржиком.
– Так ви ж у Росії все життя прожили, пропрацювали на ту державу. Чого ж ви не їхній? – питаю. – Поки робиш, то нічого. А пішов на пенсію – нікому ти не треба. Я там чужий був. Наших людей там ненавидять. І все життя ненавиділи. Росія – страна нехороша. Росія, вона ж Розсєя, «розсєянная» значить. Вона по всьому світу свої закони розсіває. Прожив, проробив, а на старості літ отвезли на граніцу. «Куда едешь?» – питають хлопці у зелених фуражках. «На Родіну». – «Ну езжай». Приїхав у Буцинь, а сестра померла, хата на чужих людей переписана. Родина близька вся вже повмирала…
Проситься у будинок престарілих, бо там веселіше…
Притулився старий Марчук трохи у двоюрідної сестри в Замшанах. Вона сама хвора, ще інваліда-брата одного доглядала, а тут він звалився. Без пенсії, без грошей, без нічого. Був трохи підженився дід, пристав до самотньої жінки, але й вона вигнала. Залишався будинок престарілих. Там прихистили на кілька місяців, але без документів далі тримати не могли. Так і опинився на вулиці, нікому не потрібний ні там, де життя все прожив, ні там, де народився. Тепер доживає віку в цій старій хатині в Раковому Лісі…
– Наші люди не покинули його в біді, опікуються, допомагають. Спочатку ми носили їсти по кілька разів у день. Тепер прийдеш, а в нього у шафі повно їжі. Якось навідався, а там молода дівчина принесла харчі, питається: як вам, дідусю, живеться? І так гарно, так співчутливо... Щосуботи забираю його додому помитися. Стрижемо, миємо, перемо – все, як треба. Дають люди і гроші, одяг. Виходить, я людям роботу привіз! – сміється Олександр Велемчаниця. – Бо черствіємо душею, а тут треба поспівчувати. Полюбити ближнього свого не на словах, а на ділі. І все це через Того, хто створив нас, через Бога. І батюшка заїжджає, привозить допомогу. Ходить дід до церкви. Ми привезли його у молитовний дім, він подивився, подивився і сказав: «Це не моє. Тут ікон немає». І почав ходити до церкви. Ми не проти. То його справа, куди ходити.
Церква – єдина дідова відрада. Він згадує, що в Росії теж була каплиця невеличка, а батюшка приїжджав правити тільки у свята. В неділю богослужінь не було. Священик жив за 70 кілометрів, і його привозив водій у авто із затемненими вікнами. Ця обставина особливо дивувала старого Марчука. Як і те, що у російських селах немає хрестів-фігур на перехресті доріг. Разом із сільською владою пробували допомогти виробити російському біженцю українські документи. Щоб дід міг отримувати якусь пенсію. Та це виявилося проблемою, ще й якою. Запит зробили в Росію – звідти відповіді немає й досі. У паспортному столі Камінь-Каширського району Велемчаницям порадили завезти діда на… українсько-російський кордон, щоб він по-новому перетнув його. Так йому ж депортацію можуть у паспорті поставити, бо стільки часу нелегалом прожив на рідній землі! Після всіх цих паперових поневірянь вирішили: нехай ліпше живе собі старий, як жив, у їхній хатині, вони і люди якось його вже доглянуть, якщо держава не може. Тільки сумує дід трохи. І проситься у будинок престарілих, бо там веселіше – серед людей. Щоб розвеселити його трішки, Олександр піджартовує над ним:
– Йому б ще молодичку яку! Дід у молодості красивим був. Казав, у нього сусідка була молода, на багато років за нього молодша. При згадці про це у діда Михалка на вустах з’являється щира посмішка. Перша за весь час нашої розмови…
Ніна РОМАНЮК, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!