На жаль, для деяких учасників АТО війна триває і після демобілізації. З черствістю обивателів, чиновницькою байдужістю, а почасти і свавіллям. То там, то тут чуєш: когось у маршрутці облаяли, а то й висадили, бо домагався законного права на пільговий проїзд, кому борги в банку приростили, доки воював, незважаючи на кредитні канікули, кому обіцяної ділянки земельної не дають, а хто банального посвідчення учасника тієї проклятої війни не може отримати. З останньою проблемою зіткнувсь і мешканець села Люб’язь Любешівського району Валентин Абрамович.  Із самим 34-річним колишнім солдатом я не мав змоги поспілкуватися, проте про поневіряння сина розповіла його мати Лідія Дмитрівна. Емоційно, часом на межі нервового зриву, по-селянськи відверто.  До війська Валентина призвали наприкінці серпня 2014-го. Але так сталося, що взимку того ж року він поламав ключицю. Лікувався, проте чи лікарі неправильно склали кістку, чи ще через якусь причину ушкоджене місце довго не гоїлося. Продовжувало боліти й на час призову. Про це сказав і на медичній комісії. І все ж його визнали придатним до військової служби. Не став оскаржувати висновок медиків і пішов служити. Та коли на навчанні одягнув бронежилета, вже не тільки боліла ключиця, а й руку стало віднімати. У медчастині зарадити солдатові нічим не змогли. Повідомив про свою біду батьків. Йому нараяли приїхати на кілька днів додому. І хоча командир не відпускав, усе ж Валентин якось таки зміг вирватися. Звернувся в районну лікарню, а звідти його направили до Луцька, в обласну, й аж там у кістці виявили тріщину. Травматолог наполягав на операції, але хворий мусив повертатись у свою частину, щоб не оголосили дезертиром.

Прооперували Валентина у військовому шпиталі. Реабілітацію проходив за місцем служби – додому вже не відпускали, а через вісім місяців відправили в зону АТО. У Попасненському районі продовжував служити. В одному з тамтешніх сіл зустрів свого односельчанина, Романа Корця, котрий незабаром загинув… А Валентин з війни повернувся не додому, а в шпиталь… Ні, не пораненим, а виймати з плеча спеціальні спиці, які вставили під час першої операції, щоб ліпше заживала уражена кістка.

Доки гоїлися шви після другого оперативного втручання, підійшов до кінця і термін його служби. У серпні минулого року повернувся в Люб’язь. Але без посвідчення учасника АТО, яке йому належить мати. Вже вдома став його виробляти, здав у військкомат потрібні документи, довідки. Але з видачею зволікають і досі.

– А без нього, – додає із серцем Лідія Дмитрівна, – не хочуть давати пільгову паливну норму. Торік і позаторік, як служив, давали, а тепер вимагають посвідчення.

Ігор СЛАВИЧ, Волинська область

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!