Волинь

У Ставках освятили стелу з іменами 88 загиблих селян від рук поляків

17 лютого 2017, 15:27

3

2

Її власним коштом встановив нащадок одного з тих, хто вцілів

Страшний міжнаціональний конфлікт, що розгорівся на Волині у 1943-1944 роках, залишив криваву рану в серцях десятків тисяч українців. Від рук польських бандитів гинули цілі родини, цілі села. Волинська трагедія сумом озивається в наших серцях упродовж ось уже семи десятиліть! Бо не має спокою пам’ять нащадків. У неділю, 12 лютого, вшанували замордованих поляками жителів села Ставки Турійського району. Тут пом’янули 88 невинно загиблих душ.

Про трагедію сповістив лист з Канади

«Висилаю тобі, Петрусь, листа, де є прізвища 88 осіб – наших ставчан, які загинули, були помордовані польською бандою 6 лютого 1944 року. Ці прізвища написав мій дядько, а твій дідуньо, світлої пам’яті Максим Никифорович Козак…» Так розпочинався лист, що десять літ тому надійшов з Канади на ім’я Петра Мороза, вихідця із цього села, а нині мешканця Білої Церкви, депутата Київської обласної ради. Його надіслав Петро Вітрук, котрий після тих кривавих подій у Ставках зі вцілілою родиною виїхав у еміграцію.

Петро Микитович читав речення за реченням і плакав. Перед очима поставала жахлива картина. Був засніжений ранок 12 лютого 1944 року. Ставчани, які встигли сховатися по інших селах перед нападом поляків, поверталися додому. З ними – і родина згаданого Петра Вітрука. Люди втішали себе надією, що «поляки вже не вбивають, лише грабують». Але криваві сліди на землі свідчили про інше.

«У селі живих нема, тільки постріляні та помордовані. Вісімдесят вісім осіб лежать – трупи, присипані снігом, скрізь по селі. Я зайшов на край села до хати дядька Карпа Мороза. За клунею на городі на одному місці мало прикидані землею і присипані снігом лежало сім тіл», – виливав на аркушах паперу свої спогади очевидець. Вони досконало збереглися в пам’яті й через десятки літ поневірянь в емігрантській чужині. Петро Мороз читав і між рядками бачив селян, постріляних поляками з «крісів» у хатах, зупинених кулею під час утечі на городах, поставлених до стіни під коморами… Дітей серед дорослих… І дворічну дівчинку Оксану Сав’юк, настромлену катівською рукою на пліт. Від кожного рядка, від кожного слова стискалося серце.

Замордовані нагадали про себе через сон

– Тоді загинули мій дід Карп і дядько Петро. А батькові та бабці вдалося вціліти, – каже Петро Микитович Мороз. – Що була така трагедія, я чув від батьків, але знав про неї дуже мало. Чому? Бо всі боялися про це згадувати.

Той лист з-за океану довго тримав чоловіка під враженням. Але згодом так закрутив життєвий вир, що Петро Микитович, зізнається, поклав конверт зі списком у шухляду. Згадав про нього лише через десять років.

– Якось мені сниться сон. Наче я вдома, у Ставках. Іду повз кладовище – а там повно не знайомих мені людей. Вони простягають до мене свої руки і щось просять, – розповідає чоловік. – Я зранку, як прокинувся, відразу згадав про того листа. Зрозумів, що то мені нагадування.

Петро Мороз не знав, яким чином краще вшанувати земляків, чиї душі ворог невинно погубив. І, порадившись із однодумцями, вирішив викарбувати імена всіх загиблих на стелі. Її встановили у Ставках біля Свято-Покровського храму.

Цієї неділі їх усіх разом, вісімдесят вісьмох загиблих, тут поминали вперше. Тих, хто похований на місцевому кладовищі і чия на хуторах ще не знайдена могилка. Нащадки молилися за їхні душі.

Ми повинні встати з колін, перемогти той тотальний страх, що сковував кожного громадянина СРСР в одну монолітну єдність настрашених, переляканих, затурканих. Поки є свідчення ще живих волинян, які відчули на собі той геноцид. Щоб не жити далі із цим гріхом мовчання. Ні, не заради помсти це потрібно, а задля відновлення справедливості, задля пам’яті, якої потребують безвинно убиті.

Наталія КРАВЧУК, Волинська область

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!