Роман і Уляна Бузи із села Полапи Любомльського району були віруючими, тож виховували дев'ятьох своїх дітей у християнському дусі. Дочка Віра Романівна й дотепер цитує повчання свого батька, якого поважно у розмові називає «вони, тато»: «Хто б не попросив - треба поділитися». Тож коли до них на початку війни прибіг просити помочі сусід єврей Гершко - господар не міг відмовити, незважаючи на ризик згубити життя своєї багатодітної сім'ї.
Смерть відвернув колосок
Віра Самчук тепер живе у Ковелі. Згадуючи ті важкі воєнні і повоєнні роки, не може стримати сліз. Вірі було 14 років, коли почалася війна. Німці стали шикувати євреїв у Гетто. Напередодні, знаючи, що йдуть на смерть, до батька Віри прийшов сусід Гершко зі своїми старшими синами. Благав: «Романе, ти святий чоловік, за тобою - Бог. Не бійся, він врятує тебе і твоїх дітей, але ж і ти зроби те саме - пошкодуй моїх, хоча б двох!» Пропонував набрати фуру усілякого добра зі свого магазину. Роман відмовився, бо не по-християнськи це - багатіти на чужому горі і сльозах. Та взявся робити сховок для Гершкових синів: 20-річного Менделя і 18-річного Піню.
Про євреїв знали тільки четверо Бузів: батько, мати, Віра та її старша сестра Ганя. Решта були надто малі і могли проговоритися. Хлопців сховали під землею: у хліві під худобою господар видовбав глибоку яму, яку оббив овечими шкірами. Звідти прорив траншею, яка виходила аж у садок і при небезпеці закривалася великим каменем. Годували через ясла, де вівці стояли - спускали їжу на мотузці. Уночі виводили хлопців подихати свіжим повітрям. І ноги треба було розім'яти, бо ж у тому схроні й стати не було як - лише сидіти та скрученому лежати. І так тривало... 22 місяці!
- То одна Божа милість, що їх ніхто не знайшов! А скільки разів ми були на волосинку від смерті, ой-йой! Не раз стояли босі та голі в снігу перед кулеметами, - згадує ті моторошні події Віра Романівна. - А особливо лютували наші, які перейшли служити німцям. Голова знав, що ми віруючі, і влаштовував нам облаву за облавою. Перевертали все догори дном, кожен сантиметр землі проштирхували, але так і не знайшли сховку. Голова трусився від злості, кричав, що ми штунди, а значить, точно ховаємо, бо нам віра не дозволить вигнати людину, яка просила помочі. Вже німці хотіли йти, а він усе пінився, завертав їх. Одного разу сам схопив вила і взявся солому перекидати. А ми аж затерпли, бо там у клуні ховалися ще двоє місцевих євреїв: батько з дочкою, Хройко і Маніла. Вони ще раніше «прибилися». Тато й самі випадково знайшли їхню схованку - не виганяти ж? Тож мусили і їх підгодовувати. І от ми стоїмо, а голова солому з клуні все викидає і викидає. А у мене аж волосся дибки стало: зараз почуємо зойк, зараз нанизає когось... Тільки чуємо - «ой-йой, а-а-а, бодай!..» - аж заревів від болю голова і, кинувши спересердя вила, схопився за обличчя. І знову Бог нам допоміг: коли він майже дійшов до напівживих від страху євреїв, йому в око встромився колосок.
- А коли німці почали відступати, в село увірвалися озвірілі поляки, бо їх перед тим били українці, - продовжує розповідати бабця Віра. - Вони палили всі хати без розбору, розстрілювали людей, які ще не встигли втекти у ліс. Тато відвели й нас, у хаті залишилися мати з найменшеньким, ще в пелюшках, Андрюшею. Сподівалися тільки на Божу ласку, бо не могли просто так залишити євреїв. Хата була з'єднана з хлівом, і якби почала горіти - вони б вчаділи там унизу. Того ранку поляки спалили 260 дворів, 86 душ забили. Це було наче судний день! Коли усе село палахкотіло, мати вийшли з Андрюшкою надвір і вже так дожидали, як думали, своєї смерті. Якийсь поляк забіг зі смолоскипом і наштовхнувся на маму. Побачив малюка на руках і швидко наказав: «Матка, до халупи!» Увігнав у хату і двері зачинив. Мама стоять посередині і оглядаються на всі боки: звідки полум'я вже буде йти... А він не запалив, уявляєте?! Бог послав доброго поляка... А як підходив до нашого села фронт, ми на три тижні переселилися в ліс. І знову мати залишилися при хаті. Якось пішла я по хліб, а над головою якраз літаки б'ються. Один з них раптом загорівся, і звідти мало не під ноги мені впав радянський льотчик. Всенький спечений, тіло - що холодець, але дихає... Батько перетягнули його у ліс, а ми обмахували гілляками льотчика, щоб йому так не пекло. Під ніч вже стало тихо-тихо, ані вибухів, ані стрільби не було чути. І батько вирішив добратися до шосе, щоб хоч послухати: чия зараз влада, хто переміг? Рачкували тато аж три кілометри і вже біля дороги засіли у кущах. Коли це співають: «Катюше передай привет...» Як почули, що грає руська гармошка, тато прибігли назад, хутчіше запрягли коника і відвезли льотчика у військову частину. То Бог знає, чи вижив він, чи вмер...
Схрона батько відчинив, коли «німців уже геть прогнали». Пішли своєю дорогою й вцілілі Хройко з Манілою. Менделя ж і Піню завезли у лікарню - наостанок один з них захворів на малярію. Звідти вони повернулися жити до своєї хати, а за трохи отримали дозвіл їхати у Палестину. Але ще встигли врятувати свого рятівника, якого хотіли забрати на фронт. Як вони це зробили, з ким домовлялися, моя співрозмовниця й дотепер не знає. Їй дали у руки папірець, який вона віддала начальнику військкомату, і батька одразу ж повернули додому.
- А ви знаєте, яка подальша доля тих хлопців? - цікавлюся у Віри Романівни.
- Аякже! - вигукує. - Минулого року два мої менші брати, Андрюша і Осій, їздили гостювати до Піні в Палестину! У нього все склалося добре: має дітей, онуків. А от старший, Мендель, уже помер, і я про нього мало що знаю, більше з Пінею спілкуємося. Вони ніколи не забували про нас, де б не були, висилали посилки. Нашу сім'ю нагородили пам'ятним знаком «Праведники світу», а татове ім'я написали на Стіні Честі в Саду Праведників у Єрусалимі. Пам'ятаю, перед тим, як Мендель і Піня збиралися їхати у Палестину, вони просили-молили тата віддати їм... мене. Обіцяли любити, як рідну, і доглядати «як серед раю квітку». Але тато не пустили і відмовилися від їхньої хати у Любомлі, яку вони теж хтіли переписати на нього. Сказали, що не за маєтки допомагали, а як Бог дасть, то і його діти все матимуть.
За віру хотіли забрати дітей
Віра Романівна вийшла заміж у 1951 році. Її чоловік Володя теж був віруючим, за що дуже постраждав. Коли почалася війна і його забирали воювати, юнак відмовився брати до рук зброю. Віра не дозволяла їм навіть торкатися до неї. Був ладен рити окопи, але хто тоді слухав? Військовий трибунал присудив йому десять років таборів у Сибіру. Повернувся по амністії через п'ять років. Познайомилися вони з Вірою у Ковелі, тут і побудувалися, трьох дітей виростили.
- За Союзу, у 70-х роках, у нас мали забрати дітей, бо ми штунди, - плаче Віра Романівна. - Хотіли, щоб вони пішли в піонери і комсомольці. Я ж сказала, що поки жива, виховую їх - мови про це не може бути! То зійшлися на партійне зібрання всілякі і присудили: забрати дітей, чоловіка ж посадити в тюрму. Володя на той час працював у хлібопекарні. І от знайшовся добрий чоловік - після того партзібрання встиг попередити, яка біда на сім'ю чекає. То ми подумали і вирішили, що чоловіку потрібно тікати у Сибір до мого брата Андрія, який туди завербувався. Там вже точно не шукатимуть. Ой, то ми набідувалися, поки його не було. Директор школи мене постійно викликав - просив одуматися, дозволити дітям вступати в комсомол, бо ж не поступлять нікуди. Отако поговорить-повиказує, а тоді тихцем починає хвалити. Казав, що то не діти, а сонечка ясні, і якби всі такі були, то вчителям не було б що робити у школі. А дітям я постійно казала, щоб не зважали і вірили в Бога, а як тільки прийде час, то будуть вчитися там, де захочуть. Так і сталося... І всі мої діти знайшли собі заняття до душі, і всі брати та сестри мають свої хати і сім'ї, хоч і немає вже двох на цьому світі...
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!