Першу у житті весну Петро Влодек провів у землянці. Юнаком він вивчав богословські науки у квітучих садах. Весну 45-го червоноармієць Влодек зустрів під рейхстагом у Берліні. За майже 30 літ знову потрапив до столиці Німеччини, але вже не у військовій формі, а у ризі священика. Згодом - недовга праця на Батьківщині та наступні 11 зим і літ в Канаді. У січні цього року почесний ректор Волинської духовної семінарії відсвяткував 90-літній ювілей.
Батько Петра Влодека вчителював у сільській школі в Оженіно Острозького повіту Рівненщини. При ній і жив разом з дружиною та п'ятьма дітьми. Коли Афанасій починав вчителювати, у школах викладали українською, хоча вже була польська влада. Проте невдовзі почалася посилена полонізація - і усіх українських вчителів звільнили. Опинився Афанасій навесні 1924 року без роботи і без даху над головою. А тільки у січні народився наймолодший син Петро. Спочатку велику сім'ю прихистили родичі. Коли ж трохи потеплішало, Влодеки перебралися до землянки, яку викопав глава сімейства. Родина була дуже релігійною. У місцевій церкві Афанасій дякував, а його дружина Ольга була головою сестричок при храмі.
Петро після закінчення семи класів польської школи пішов навчатися на пастирські курси при Почаївській лаврі. Тут юнака і застала війна. Німці семінарію не закрили. Але навчання було не тільки важке, а й небезпечне. Одного разу Петро ледь не загинув. Партизани підірвали колію - і фашисти влаштували облаву у поїздах. Юний семінарист, який їхав із села на навчання, викликав у них підозру. Звістка про арешт миттєво долетіла до рідної домівки. На допомогу вирушив старший брат Олексій. Він добре знав німецьку мову, бо воював у Першу світову. Йому вдалось переконати окупантів, що Петро не партизан, майбутній священик. Хлопця відпустили. Але навчався уже недовго, бо семінарію усе-таки закрили. Бажання вивчитись було таким великим, що він взяв у старшокурсників конспекти, переписав їх від руки і продовжував штудіювати семінарську науку вдома. Дійшла справа і до екзамену. Але священиком міг стати тільки одружений чоловік. Петро мав дівчину Ольгу (яка згодом стала дружиною), але на момент екзамену був піст, тож мови про весілля не могло й бути. А тут і фронт наблизився. І 20-річного юнака мобілізували до Червоної армії. У перші ж дні він захворів на тиф. Наступне випробування чекало після госпіталю в учебці під Житомиром. Новобранці змушені були обсмоктувати голови оселедців, які лишалися після офіцерського обіду. Якось охлялий від хвороби і голоду солдат блукав городами поблизу навколишніх сіл у пошуках залишеної після зими картоплини і зустрів... маму. Жінка зарубала курку і подалася на пошуки сина. Інакше, як Божим провидінням, ректор не називає сьогодні ту зустріч за 200 кілометрів від рідної хати у воєнному безладі.
- Про війну тато вдома не любить розповідати, - каже сьогодні його донька Ганна. - Надто жахливі картини бачили його очі більш як за рік воєнних операцій. Трагізму додавало сталінське командування, яке постійно гнало солдатів уперед. Вони не мали часу навіть поспати. Тато казав, що навіть таку штуку вигадали - двоє йдуть і тримають між собою третього, який спить на ходу. А потім міняються. І дуже дошкуляли травневі дощі. Уже на території Німеччини заходили у покинуті будинки, і одразу до шафи - переодягалися у сухий одяг і йшли далі. Так і вберігся від хвороб та дійшов до Берліна. Він єдиний із села, хто повернувся неушкодженим. І дотримав слова, яке дав на початку: «Якщо повернусь з війни живим, то присвячу життя Богові».
Після фронту Влодек знову вчився, викладав і ще раз вчився, вже у Московській духовній академії. У 1952 році повернувся до Луцька у Волинську духовну семінарію. Через рік одружився з тією ж дівчиною Ольгою, яка вже закінчила Київський медінститут. У 1972 році знову потрапив у Берлін. За кордоном існували православні приходи. Священиків з володінням іноземною мовою було обмаль. Влодек добре знав англійську. Донька пригадує, як у п'ятирічному віці разом з батьком вчила англійську з одного товстого підручника.
- У ті часи українські підручники не продавали, а тільки російські, - розповідає Ганна Петрівна. - Тато принципово не хотів, щоб я вивчала російський буквар, і купив англійський підручник. Мені давав уроки з першої частини для початківців, а сам робив завдання з другої. Після перенесеного кілька років тому інсульту в тата з'явились проблеми зі здоров'ям, особливо з пам'яттю. Але церковну службу править без заминки, може і давньогрецькою.
Спочатку Петра Влодека хотіли відправити до Канади, але без дітей (а на той час у родині вже було двоє). Він відмовився. Тоді запропонували Німеччину, можна було з дітьми, бо там були військові частини, а при них школи. Там вони провчились п'ять класів. До Канади Влодек теж потрапив. Дорослі діти вже гризли граніт науки у Києві та Львові, священик проповідував Боже слово серед української громади в Едмонтоні. Напередодні тисячоліття хрещення Русі повернувся в Україну. Два роки працював у Київській духовній семінарії, а з 1991 року - у Волинській. Протоієрей Петро Влодек перший автор «Закону Божого», написаного українською мовою.
Микола КОМАРОВСЬКИЙ,
м. Луцьк
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!