У селі Бужани Горохівського району на Волині, як свіча, дивиться в небо чепурний Свято-Михайлівський храм. Біля нього - багато квітів і дві скульптури: Божої Матінки та архістратига Михаїла. Першу з них встановили у селі, коли тут ще жила польська пані Марія Лідуховська. Однак за радянської влади хтось відбив Богоматері... руки. П'ятдесят років доглядала за скульптурою родина Грушків. А у 2010 році вирішили реставрувати пам'ятник. І допомогла їм це зробити внучка, хвора на ДЦП...
Одинадцять років, відколи в оселю Любові та Олександра Грушків прийшла біда, вони не мають спокою. І все ще надіються на краще.
- Наша донька Надя народжувала у Луцьку. Ми так чекали внучку, - розповідає Любов Вікторівна. - Дочці зробили кесарів розтин, дитину лікарі забрали, а коли принесли, то вона дуже плакала. А наступного дня маля опинилося в реанімації, бо почало задихатися. Згодом його відправили у відділення патології. Коли привезли додому, то перші три місяці ніби й розвивалася Тетянка нормально, агукала. А далі помітили, що дитина не така... Коли ж їй ще й зробили щеплення, то здоров'я погіршилося. Куди ми тільки не їздили... Діагноз - ДЦП. Однак до всього дівчинку мучать судоми. Якби не вони, то за лікування б взялися спеціалісти... Нас направляли на обстеження на комп'ютері у Харків (там його роблять десь годину), притому під наркозом. Ми не захотіли ризикувати - а якщо стане гірше?
- Хай вже буде, як є, на все воля Божа, - підхоплює розмову Ольга Федорівна Трухачова, прабабуся Тетянки. - Отак глядимо, годуємо... Вона ковтає все з ложечки перетерте, перемелене. Щастя, що придумали памперси. То хоч це полегшує догляд. Маємо візок, тож вивозимо внучку на вулицю.
Дві бабусі і дідусь без сліз не можуть говорити про дитину. Адже вона росте, а взяти її за руку і вивести в садок, на вулицю немає змоги. Дитина безпорадно лежить, обкладена подушечками... Звичайно, всі її люблять, але чи відчуває вона це? От і маленька Богданка, сестричка Тетянки, щойно прийшла зі школи, побігла до неї. Відвідати. Бо ж з нею не побавишся... Приходять з роботи мама з татом - також до неї біжать. Тобто дитина увагою не обділена, доглянута.
- Просто інколи гнітить ота безвихідь, що не можемо допомогти їй. Правда, ми змирилися із ситуацією і надіємося тільки на силу Божу, - додає Любов Вікторівна.
Вона хоч і на пенсії, але ще досить активна. Родина Грушків вже з п'ятдесят літ доглядають скульптуру Божої Матері, яка стоїть біля місцевого Свято-Михайлівського храму. Спочатку полола бур'яни, фарбувала пам'ятник Ольга Федорівна:
- Коли на Пасху, бувало, поновимо кольори, покриємо «сєрєбрянкою», то Матінка Божа ніби сяє. А потім білим почали фарбувати. Був старий батюшка, то так тішився, що ми тут доглядаємо, що аж всю нашу родину записав, щоб молитися за здоров'я.
- А коли Матір Божу перенесли до церкви? Адже кажуть, що вона стояла колись біля каплички, яку збудувала польська пані і яка нині зруйнована.
- Десь у шістдесятих роках минулого століття, ще коли головою колгоспу був Майданик. Хтось поглумився над скульптурою, відбив Матінці руки. Але голова вирішив зберегти її і мовив: «Негоже, щоб вона десь валялася... Нехай буде біля святого місця». Всяке в селі говорили... Що нібито вандалів наздогнала кара Божа, і вони померли. А як насправді, то тільки Богу відомо. Але та скульптура роками стояла без долонь і пальців.
Грушки упевнилися, що скульптура з металу, і захотіли її, як каже бабця Ольга, порятувати. Оскільки Олександр Йосипович та його зять Віталій однодумці і завжди все роблять разом, тож і вирішили, що руки виллють зі свинцю. У 2010 році взяли благословення у священика Павла Сукманського, що зліпок рук Божій Матері зроблять... зі своєї хворої дівчинки Тетянки. Той не заперечував.
- Заради цієї дитинки пішли на такий крок. Може, Господь підведе її, - каже прабабуся Ольга. - Отак і реставрували скульптуру.
Тому, що храм сьогодні має газове опалення, також колись посприяла родина Грушків. Любов Вікторівна майже два роки очолювала колгосп, бачила, як люди взимку закутують і руки, і ноги у пухові хустки - так мерзли. Тож газ для церкви таки «вибили»! Тепер у ній на службі Божій в холодну пору року можна молитися без верхнього одягу. А ще у жінки є мрія: хоче, щоб їхній храм (десь це бачила) навіть вночі освічувався. Притому різними кольорами.
- Наш батюшка Павло - великий трудяга, духовно опікується кожним. Незабаром буде 15 років, як він у нас служить. Тож думаю, що і з цим завданням ми, прихожани, під його керівництвом впораємося, - додає ініціативна Любов Вікторівна. - Бо тільки в єдності можна чогось досягти. І при великій вірі в Бога!
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!