Діню Іванов, який мешкає у селі Струмівка Луцького району, родом з Болгарії, але, як сам зізнається, уже давно вкорінився в Україні. Тут виросли діти, живе чимало друзів. А ще це найкращий куточок для бджіл, які теж є головними у його житті. Догляд за ними допомагає забути про негаразди, про те, що він пересувається лише на інвалідному візку. Навпаки, на пасіці Діню "літає".
Потрапив під поїзд - і став інвалідом
Зі своєю дружиною Діню познайомився на курорті у Болгарії. Так волинянка запала в серце, що, не роздумуючи, освідчився, а згодом і одружився. Молода сім'я поїхала на заробітки в Комі СРСР. Після розвалу Союзу дружина повернулася до Луцька, а через кілька років до неї приїхав і Діню. Виховували сина та доньку. Але той страшний зимовий день 1997 рокуі перекреслив усе життя.
- Я переходив колію. Не помітив, як з-за повороту, де росли кущі та дерева, вискочив локомотив пластмасового заводу, бо він їхав без сигнальних вогнів, - пригадує чоловік. - Згодом казали, що машиніст був напідпитку, тож не помітив мене і тягнув ще 120 метрів. Я кричав, і це почули сторожі заводу. Вони й зупинили поїзд. Коли машиніст і ще один чоловік вийшли з кабіни, я ще був при свідомості. Фактично, сам діставав свої понівечені ноги. Викликали "швидку". Коли приїхали медики, я хотів підвестися, не усвідомлюючи, що вже нема на що, і втратив свідомість.
Десять днів у реанімації чоловік не приходив до тями, хоча, зізнається, чув слова дружини, дітей, а відповісти їм не міг. Лікарі не давали великих шансів на життя при такій короткій ампутації - лише п'ять сантиметрів лишилося від ніг. Своїм одужанням чоловік і досі завдячує медсестрі з травматологічного відділення Ользі Миколаївні, яка доглядала за ним, як за дитиною.
- Чув скептичні прогнози щодо мого стану, проте найперше сказав: "Хоч ніг і немає, та я буду ходити", - і час показав, що впертий характер та сила духу допомогли подолати фізичний та душевний біль.
Це важко пережити: з дому ти йшов здоровим 44-річним чоловіком, а повернувся інвалідом. Чотири роки судився із заводом, але нічого не добився. Машиніст, який скоїв наїзд, відкупився від правоохоронців і втік за кордон. Згодом Діню дізнався, що він втопився під час купання.
- У лікарні я пробув півроку, - продовжує, - а коли виписали додому, уже за кілька днів попросив: "Завезіть на пасіку, бо там бджоли після зими гинуть". І швагро повіз мене у Струмівку, де тесть мав вулики.
Тітка до 93 років тримала 50 вуликів
Як виявилося, захоплення бджолярством - це сімейна справа. У Болгарії пасіку, поки батько працював, доглядала мама. Її сестра, тобто тітка Діню, прожила 101 рік і до 93 літ тримала 50 вуликів. І сім'я дружини прихильно ставилася до цієї справи. Мали 14 вуликів. Коли тесть помер, теща порядкувала на пасіці, а згодом доручила її зятю. Перший час Діню незвично було пристосуватися до пересування на інвалідному візку. Йому приїжджали допомагати члени сім'ї, але з часом усе рідше навідували. Так сталося, що ось уже шість років Діню мешкає сам у кімнатці-вагончику, яку облаштував під житлову кімнату. Теплі стосунки підтримує із сім'єю сусідів, а їхні сини Назар і Максим - найперші помічники.
При зустрічі з цим чоловіком одразу впадає у вічі щира, тепла посмішка з-під пишних вусів. Розмовляючи з ним, не чула жодних нарікань на важку долю. Навпаки, Діню, або, як його називають сусіди, Діма, позитивний та оптимістичний чоловік. Чи довірили б інакше йому свої дари 30 бджолосімей? Усі вулики майструє власними руками. Добре освоїв професію столяра, ще й знайомим рамки та оселі для бджіл радо зробить. Розфарбовує їх у жовтий, голубий, білий кольори, бо саме їх найкраще сприймають медоносні комахи. Крім того, щороку навчає бажаючих бджолярству. Виявляється, не лише чоловіки цікавляться пасікою, трапляються й жінки. Діню нікому не відмовляє. Напевно, його доброту бджоли відчувають, бо до вуликів він іде з відкритим обличчям та руками і рідко отримує жало. Як затятий пасічник Діню Іванов є членом Братства бджолярів землі Волинської "Ройовий стан". Разом з однодумцями відвідує семінари у різних містах України. А ще наш співрозмовник вправний водій: переробив іномарку на ручне управління. Їздить нею у справах, щороку в Болгарію до рідних вирушає. Там цього візиту чекає 94-літній батько, сестри, брати, племінники. Отож життя у Діню вирує, як у вулику. До речі, розповідати про бджіл чоловік може годинами. Хоча, як зазначає, ці комахи й досі до кінця не вивчені. Усі знають, що їхні продукти мають цілющі властивості, і підтвердження цьому - міцне здоров'я пасічників-довгожителів.
- Покупців завжди турбує, як вибрати справжній мед. А секрет простий, - ділиться досвідом. - Справжній мед має щипати, дерти у горлі. Коли ложкою зачерпнути рідкий мед і лити, то він має скочуватися, як полотно, а не падати тонкою цівкою.
Окрема тема у розмові - апітерапія (лікування бджолиними продуктами). Кілька років виношував Діню ідею зробити лежанку на вуликах. Та все ніяк руки не доходили. А от цього літа разом зі своєю помічницею Людмилою таки втілили задумане у життя. При чому наполягла на цьому саме Люда. Вона й будувати допомагала, і дах покривала. Потрудилися на славу. Тепер у кімнатці, де пахне бджолиним воском, медом та різнотрав'ям, можна послухати голос трьох роїв. Кажуть, така музика заспокоює. Тут людину огортає міцний сон. Людмила, сміючись, розповідала, як її подруга після роботи прийшла оздоровлюватися і проспала у будиночку на вуликах п'ять годин. На лежанці пасічник приймає хворих - ставить їм на болючі місця бджіл. Каже, це нелегка наука, яка потребує неабиякого вміння та точності.
Насамкінець запитую у пасічника, що для нього означають бджоли. Задумується на хвилинку, а тоді зізнається, що це захоплення, яке наповнює особливим змістом життя:
- Вони літають біля вуликів, а я "літаю" біля них. Недарма ж лікарям казав, що буду ходити, хоч і ніг немає.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!