Почесний залізничник Волині розповідає про пережите
Про 86-річного лучанина Олексія Парвасюка ми згадували в одному з минулих номерів. Тоді він прийшов у редакцію, аби своїми спогадами вшанувати пам'ять колишнього колеги і хорошого товариша Героя України Георгія Кірпи. Але у розмові виявилося, що й сам Олексій Якович вартий окремого матеріалу.
Годували солоними бичками, а води не давали
Він народився у селі Боремщина, що на Любомльщині. Дитинство припало на найбуремніші часи історії, тож не дивно, що свій трудовий стаж Олексій Якович рахує з 14 років. Саме тоді він був приписаний до партизанського загону, працював там провідником. Брав участь у бойових діях і навіть був поранений.
У 1944-му, щойно Любомль звільнили від німецької окупації, радянська влада наказала відправити підлітків району на забудову зруйнованого Донбасу. Олексій потрапив на Луганський паровозобудівний завод:
- Було важко, - згадує Олексій Якович. - Холодно, голодно. Щоб вижити, більшість працюючих мусили їздити по селах та просити їжу. Жебракували і ми з товаришем. Того разу подалися далі від Луганська, ближче до Алчевська - у тих селах жили українці. І треба було, щоб нас зупинив наряд міліції! Поки розпитували та давали пояснення, на 15 хвилин запізнилися на роботу. А тоді за прогули і запізнення карали кількома роками таборів. От ми і «попали»: товаришу дали п'ять років тюрми суворого режиму, а мені шість, бо я був вищий зростом. Мав тоді лише 16 років... Везли таких, як і я, «злочинців» у товарняках шість днів і годували лише сухими солоними бичками - раз у добу. Ми ледве не здуріли у дорозі, бо ні краплі води нам не давали! Потрапив я у Калузькі табори: у 40-градусний мороз видовбували із землі камені і дробили їх. Це пекельна робота! А у суботу-неділю ми вивантажували ліс з барж на річці Ока для сірникових фабрик. Доробився я до того, що став важити 35 кілограмів, і мене мало не при смерті через два роки амністували та відправили етапом під Москву - на шахти буровугільного басейну. Вважалося, що дають легшу роботу, на якій тоді працювали дівчата: лопатами перекидати вугілля на конвеєр. А я ж ослаблений - один раз зачерпнув і звалився. Дівчата крику наробили: «Заберіть пацана, він від вітру хитається!» Мене перевели лісогоном: доставляти в лаву шахти кріплення. За якийсь час я очуняв, став крепшим, а що Бог мені дав розуму, то почав придивлятися і придумав легший спосіб доставки у лаву ліс-кріплення.
Молодого, проте кмітливого українця оцінили і навіть у 1947 році дали невеличку відпустку додому, з якої він так і не повернувся. Бо вдома застав бідність і страждання. Село було спалене, а майже все чоловіче населення знищене. Мусив залишитися, щоб хоч допомогти родині відбудувати хату. 
Батько виміняв кабана... на сина
- Недовго і «гуляв», - розказує Олексій Якович. - Через тиждень мене заарештували. Сидів я у КПЗ з повстанцями - у районі Любомля було два повстанські курені. Але наступного дня приїхав батько із забитим кабанцем і буквально викупив мене у слідчого. Він був хороший чоловік, тож лише буркнув наостанок, щоб більше не потрапляв йому на очі, і відпустив. Я одразу поїхав у Ковель і цілий рік там переховувався. Але щойно отримав документи, як мене забрали в армію. Потрапив служити аж під Афганістан. На той час уже мав середню освіту - закінчив сім класів, і мене забрали на річні офіцерські курси. Виявилося, що серед 400 волинян, які тоді зі мною служили, лише четверо мали середню освіту!
Навчався Олексій Парвасюк добре, й по закінченні училища мав стати кадровим військовим у званні молодшого лейтенанта. Але у переддень нагородження до військової частини надійшла інформація про судимість хлопця. І все - замість зірочок на погонах наш герой отримав штрафбат.
Закінчивши службу, Олексій Якович повернувся до Ковеля, вирішив продовжувати сімейну династію залізничників. Адже дід був черговим по станції, батько - кондуктором і стрілочником, тітка - визовною кондукторського резерву. Починав зі списувача вагонів, а закінчив начальником станцій «Ковель» та «Ківерці». Про свою роботу, якій віддав 51 рік, Олексій Якович розказує із захватом. Каже, що така потужна станція, як Ковель, була одна на весь Радянський Союз. Коли на інших було від двох до щонайбільше десяти стрілочних постів, у Ковелі нараховувалося аж 25! А обслуговували їх майже батальйон стрілочників - 250! До речі, реформа стрілочного господарства - це наймасштабніший проект Олексія Яковича під час його керування залізничним вузлом. Високу марку тримала й станція «Ківерці», куди його перевели. За успішне керування Олексія Парвасюка було нагороджено знаком «Почесний залізничник». Загалом же у трудовій книжці він має понад 100 заохочень.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!