Олексі Ільковичу Соломку вже 87-й рік. Проте поважні літа не заважають мати добру пам’ять. Згадує, як жив за чехів, мадярів, при Карпатській Україні Волошина, за поляків, за совєтів і тепер – при «гіркій Україні». До подробиць пам’ятає і своє дитинство, і родинну життєву історію. 

Розповідає, що мати мала три чоловіки, які між собою були рідними братами. Перші два один за одним загинули на фронтах Першої світової війни. Від них мама народила троє дітей. Третій чоловік Ілько, батько діда Олекси, ще юним утік з хати аж у Хуст, де служив у пана Новака. Бо не хотів працювати на шістьох сестер, яких ніхто не брав заміж, хоча за них давали велике придане. «Вони не дуже були відшліфовані, всякі розляписті», – пояснює дід Олекса. Проте і там Ілька знайшла повістка на війну. В одному з боїв він потрапив у полон аж у Сибір у Челябінськ. Там працював у заможних селян, у генерала, згодом у владики. 

– Коли війна скінчилася, наші русини закарпатські верталися, – розповідає дід Олекса. – Той владика каже моєму татові: «Іллюшо, я тебе не можу обдарувати, бо нічого додому не довезеш, а навчу одну річ – заклинання змій. Ти будеш знатна людина». Так він звідтам привіз знання. Женився на моїй мамі. Було в неї троє дітей, то ще доробив – стало дев’ятеро, – сміється.

У рідному селі та й у навколишніх багатьом людям Ілько Соломко допомагав при укусах змій. Його називали ворожбитом, бо вмів скликати гадюк до своєї хати і поїти їх молоком. Олекса Ількович добре пам’ятає свого батька, хоч помер він сімдесят літ тому: «Не видів на одне око ще з війни, не брився, патли довгі лишав». 1946 року, за три дні до свята Івана Купала, покликав синів, які працювали на сінокосі. 

– Я і менший брат були у хаті, мати їсти готовила, – згадує дід Олекса. – Тато йшов лікувати сусідську корову, закликав синів і каже: «Хто має слабу голову, беріть олівець і записуйте, буду говорити, абись запомнили. Усі не будете знахарями, а одного це возьме». Я відмінник був, то і так запомнив. Після обіда пішли сіно згрібати. Як приходить старшого брата жона: «Йдіте домів, лишайте робити, бо тато умер».

Так у день смерті 52-річний батько, відчуваючи скору кончину, передав знахарську науку всім своїм сімом синам. Як і передбачав, з них навчився заклинати змій лише один – Олекса. Одного разу, коли дорослу дівчину вкусила гадюка, допомогти їй намагалися старші брати, але у них не вийшло. Тоді мама попросила меншого: «Ану, спробуй ти, Олексику». Так він уперше використав татові знання. Та дівчина одужала. 

– А семому дітвакові вдається все не так, як іншим. Змовляю на відстані, – пояснює дід. – Дають знати по телефону невістці або синові. Мені треба знати ім’я людини, возраст, коли вкусила, яке місце тіла пораженноє. Молюся до неба, ту змію заклинаю. Людина усне, якщо їй легше, може й сутку проспати, а як устане, то їсти хоче. Щоб змія корову не кусала, треба повісити дзвоника, а коня та вівці не жалить, бо може вмерти від їхнього жиру. Ще вроки знімаю, то такоє знає кожна третя баба, – посміхається.

З десяток років тому дід Олекса захворів і думав, що вже помре, тому передав свої знання синові. Спробувала навчитися секретам знахарської науки і дочка. Заклинала зміїний укус у корови, але після того з великою температурою злягла її дитина. Тож батько порадив: «Донько, більше не треба. Не дано се тобі. Се чоловічоє діло».

– Отак і помагаю людям давно. О-о, сімдесят літ вже...