За голову Юрка Клевеця, який втік 1935 року, давали тисячі крон

 

 

 

Тогочасне Закарпаття було краєм розбійників. Цьому сприяли віддаленість від столиць, зубожілість людей, гори з прадавніми лісами, а також близькість до кордонів, що допомагало швидкій втечі від закону. В 20-30 роках тут промишляли Федір Товканець із Свалявського району, Микола Шугай із Міжгірського – тепер на його могилу в село Колочава щороку сотнями їдуть чехи. Тодішня чеська газета «Підкарпатські гласи» у 1935 році писала: «Найбільшу перепону для успішного переслідування злочинців становить велика недовіра і неприязнь місцевого населення до жандармів. Донині від населення не надійшло жодного звернення про переслідування обох розбійників». Мова про Ілька Лепея та Юрка Клевеця, які грабували переважно багатих єврейських купців та чеських туристів.

Про діяння останніх опришків ще у довоєнні роки видав книжку В.Гренджа-Донський, який сидів із Ільком за однією партою. У Чехії вийшла книжка «Між двома пострілами» Яроміра Томечека, який у 1930-х працював старшим нотарем Волівської (Міжгірської) округи. Отож, з їхніх свідчень, спогадів, а також народних пісень дізнаємося про долю розбійників.

Ілько Лепей пішов до лісу, бо батько не наділив його землею, інші кажуть – через несправедливе засудження та нібито зраду дружини, з якою мав п’ятеро дітей. Утік з тюрми у ліси, переховувався у селян, але ніхто його не видавав. Переказують, що одного разу в корчмі пили два жандарми, які висліджували Липея. І він там сидів, слухав, що про нього говорять. Коли Липей нагулявся, лишив записку: «З тим попиваєте, кого оглядаєте». Ще розповідали, як сховався від десяти жандармів – відтяв очеретину, заліз у річку з головою і через ту стеблину дихав. 

До Ілька з часом пристав мешканець села Репинне Міжгірського району – Юрко Клевець. Він народився у бідній родині. Ще юнаком навчився виготовляти з дерева і металу потрібні селянам речі й так заробляв на хліб. Ось що пише про нього його сучасник Гренджа-Донський: «І столяр, і пічник, і стрілець непоганий. Не було такої праці й того ремесла, в якому б він не розумівся… Словом, мав золоті руки». Опришком став, тому що його несправедливо звинуватили у крадіжці столярних інструментів. Удома лишив вагітну дружину. І коли двоє жандармів вели його в тюрму, зумів утекти і пристав до Ілька. Опришкували разом три роки. Мали зимівку в хащах на горі Грегіт. 

На них влаштовували великі облави, було кинуто сотні жандармів. Та щоразу їм вдавалося вислизнути від погоні. Аж до серпня 1935 року, коли під час переслідування Клевець втік, а от Ілька куля настигла біля річки поблизу Репинного. Опришків нібито зрадив брат Юрка, який носив їм їжу й куриво. Полакомився на гроші, які не дістав. За голову Юрка Клевеця давали шалену на той час нагороду – п’ять тисяч крон, але ніхто не видав, якийсь час його переховували родичі. У народі живе пісня: «Коли вийшла комісія Ілька розбирати, Клевець виліз на ялицю та й зачав плакати. Як везли з Репинного постріляне тіло, то в кожного чоловіка серце боліло». Якщо вірити тій же пісні, коли вже поховали Ілька й на могилі сливу посадили, з Праги надійшов указ: мовляв, Лепея треба було взяти живим – мав відсидіти шість місяців, а далі відпустили б.

Дослідниця Тамара Висіцька віднайшла в архіві лист, який Юрко Клевець написав 1936 року до жандармерії: «Я знаю, що пропащий, але мені вже байдуже. Маю 28 років. І за своє життя не пізнав ніякого добра, лише постійну біду. Чи буде шкода залишати такий рай, чи ж плакати про те, що якби хотів, то ваших могло бути уже 50 мертвих. Скільки разів ваших могло загинути і по п’ять одночасно, не огледівшись, із якого боку! І будете гинути за те, що так мерзенно насмішкуєтеся над бідним народом. Обходитеся з ним гірше, ніж із свинями. Думаєте, що русин дурний? Та ні, тільки узнаєте потім! І цей дурний народ чекає від вас якість милостині і чуда». 

Нащадки останніх опришків Карпат мешкають у Міжгірському районі. Із сином Клевеця – Юрієм Юрійовичем, який жив у Репинному та свого часу працював головою колгоспу, я розмовляла по телефону, він дещо розказував про славнозвісного батька. На жаль, зустрітися не встигли: у серпні цього року помер. Вдалося побачитись у Міжгір’ї вже з його сином. 

– Свого батька мій тато ніколи не бачив, – розповідає Віктор Клевець. – Його виростила мати Гафія, їй тодішня влада не давала жити, ходили, випитували, де чоловік. А його то на полонинах з вівчарями бачили, то у лісі. Знаю, що розшукували на Рахівщині – один знайомий десь в архіві бачив його фото. А мамин родич, який живе в Празі, побував у Словаччині на горі Дуклі, де зараз меморіал на братському захороненні червоноармійців. Казав, що бачив могилу Юрія Клевеця. Але невідомо, чи то мій дід, чи однофамілець.

Родина до сьогодні не знає, де він похований. На місці ж загибелі Ілька Лепея при в’їзді у Репинне тепер стоїть пам’ятний знак, який спорудили за чеські кошти. Також чеські телевізійники відшукали нащадків останніх опришків Карпат і знімають документальний фільм, щоб вшанувати про них історичну пам’ять.