Василь з дитинства погано бачив. Це ще змалку помітили батьки, коли водили перед його очима іграшками. Лише на яскраві зайчики та машинки у хлопчика горіли очі. Та його вчили не скніти, не жалітися і не журитися. *** Виріс Василь мужнім, працьовитим, впевненим у собі.
Вони жили неподалік, ходили в один клас і дружили – нерозлийвода. Тома і Катя. Розсварилися раз і назавжди, відразу після школи. Через кавалера… Тома була низенька і пухкенька, такий собі пиріжок на ніжках. Але ні дня через це не комплексувала.
Ще вчилася у школі, як за Катею став упадати Колька, який жив по сусідству. Він вже у технікумі вчився, серйозний і роботящий хлопець. Хату навіть свою заклав будувати. Коли нема з ким гуляти, то Коля згодиться, а як є – то в момент про нього забувала.
Їх називали у школі трьома мушкетерами – Саша, Санька і Шура. Саша – відмінниця з першого класу, активістка. Її у школі всі у приклад ставили. А от хлопці – Санька і Шура – були такими собі «середнячками». Всі дивувалися, як це розумниця-красуня Саша з ними дружить.
Ці світловолосі близнючки Ліда і Ліна були знаменитостями у селі. Що вже поплакали від них і вчителі у школі, і бібліотекарка, і продавчиня у магазині. Добряче натерпілися і їхні батьки, поки діти виросли. Бо були дівчата схожі, як дві краплі води, і дуже капосні.
Важкі то були роки. Безробіття, бідність, безгрошів’я… Петруки повернулися з Камчатки, де працювали після університету. Добре, що зуміли обміняти двокімнатну квартиру на таку ж оселю у місті неподалік рідного села. Це було справжньою удачею.
Коли Марина поставила батьків перед фактом, що вона виходить заміж, ті аж заклякли. Вони і не здогадувалися, що їхня дочка-розумниця вже кавалерів водить. Лише 17 літ відсвяткували. Коли тільки встигла? *** Діло молоде і нехитре.
– Ваню, тобі вже 45 років стукнуло, а ні невістки, ні внуків я так і не дочекалася, – тяжко зітхнула мати. – Скоро на той світ піду, а ти з ким зостанешся? Вони сиділи вдвох на лавочці коло невеликої сільської хатини.
Василь просто марив театром. Після школи хлопці в дворі у футбол ганяють, а він тільки й знає, що всякі сценки молодшій сестричці ставити. Так і виросла Світланка на братових казках. А він подорослішав на її найщиріших аплодисментах.
– Доцю, яку думу гадаєш? – усміхнулася мама до Тані, яка нічого не їла, а зажурено дивилася у вікно. Дівчина важко зітхнула, мить помовчала, ніби роздумуючи, чи відкривати матері таємницю. А тоді зізналася: – Не знаю, якого жениха вибрати.
Свого татка Оля ніколи не бачила. Знала лише, що його звуть Олегом, бо по батькові була Олегівна. Бабуся розповідала, що мама записала справжнього у її свідоцтво про народження, сподіваючись, що він до неї повернеться. Сама ж мама ніколи не розповідала про історію народження доньки.
Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся у херсонське село піднімати новозбудовану ферму. Чоловіка не мала – ні вдовою не була, ні розведеною. Поплескали люди язиками і врешті стихли. Бо такої трудівниці, як вона, треба було пошукати.
– Вам не в хірургію треба, шановна, а в пологовий! – загадково-знущально посміхнувся лікар приймального відділення юній пацієнтці, яку щойно привезла карета «швидкої» з апендицитом.
– Олесю! – побачивши дружину біля хати, з радощів вигукнув Сашко. Кинувся до неї, став кружляти кохану на руках. Вони не бачилися понад рік. Мусив їхати в Португалію, бо хотів заробити хоч на стареньку, але свою хату, аби перебратися з Олесею від її батьків.
Ліда не могла дочекатися весілля своєї найліпшої подруги, у якої мала бути за старшу дружку. Адже жила у глухому поліському селі, де скніла за буденними клопотами: корова, свині, гуси… Вдень – уроки в школі, з обіду – довгі самотні вечори. Ще й батьки любили перехилити чарку.
У Галі на роботі тільки й мови: коліжанки збираються на триденну екскурсію за кордон. Завели собі таку моду – щороку їдуть в якусь країну. Цього разу запланували побачити Чехію. І Галину підбивають, а вона все ніяк. Грошей шкода, та й мама, з її важким характером, явно не зрадіє.
Уже тиждень Майя майже не виходила з дому. Вона ніби відключилася від реальності, не чуючи і не бачачи нікого навколо себе. По її щоках тонкими струмочками стікали гіркі сльози. Інколи маленький Данік підбігав, гладив маму по голівці, втирав кулачками обличчя.
Ніна гидливо морщилася, коли заходила у кімнату до матері. Краєм ока бачила, як вона нерухомо лежала і, стогнучи, дивилася у стелю. Ніну це неабияк дратувало: ну скільки можна нити? Що поробиш – літа. Мати хоче, як дівка, у п’ятдесят стрибати чи що?!
