Віра зустріла його випадково: виходячи з магазину, буквально зіштовхнулася з незнайомим високим статним чоловіком із зовнішністю американської кінозірки. Серденько дівчини, здавалося, вистрибне з грудей, коли він до неї заговорив.
Маргарита, відколи себе пам’ятає, завжди ходила в церкву. Хоча не дуже розумілась у службах, але поштиво хрестилася й била поклони. Так навчила її бабуся. Звісно, коли заміж виходила, наполягла на вінчанні, щоб шлюб освячувався на небесах.
Написала в «Однокласниках» дівчина і… викинулася з вікна Вечоріло. Вітер гойдав віттям ще голих після зимового сну дерев. Гілля старої яблуні билось об шибку Галиного вікна. Той стукіт видався їй неприємним, навіть якимось тривожним.
До відправки потяга залишалося 15 хвилин, але стояти на пероні навіть під лагідним ранковим сонечком Марині не хотілося. Зайшла у купе. «Завтра я знову побачу Сергія», – полетіла думками до коханого. Вони зустрілися три роки тому у спільних знайомих.
– Танько! Ану марш у магазин… – голосно гикаючи, мама ледве ворушила п’яним язиком. – Мені вже не хочуть продавати… – зі сльозами на очах відказала дівчинка. – Нічо, попроси, жерти хочеться.
Таня, стомлена після важкого дня на роботі, з пакетами в обох руках поверталася додому. Від кінцевої зупинки автобуса до найманої квартири, де вони з донечкою вже півроку як знайшли для себе прихисток, лишилося трохи більше кілометра.
«Я... відмовляюся від своєї дочки. Претензій щодо її удочеріння не матиму». Далі стояв підпис. Ось таку заяву написала кілька років тому проста сільська дівчина. Про її вагітність знали лише в університеті та гуртожитку. Вдома нічого нікому не казала.
Найбільше в житті вона боялася самотності. І те, чого так боялася, наздогнало її на самісінькому злеті, як кажуть. Чоловік утік від Мирослави на двадцять п’ятому році спільного життя. Без будь-яких причин і пояснень. Просто зібрав валізу, написав записку «Не шукай мене» і щез.
Надійка на останньому курсі університету навчалася, як у Києві другий Майдан завирував. Днювала й ночувала там і перемогу Революції гідності в наметі зустріла. І закохалася там.
Математичка Лариса Іванівна з-під лоба через окуляри дивилася на п’ятикласників. Мимохіть погляд ковзнув на тихенького миршавого хлопчика, що зіщулився в кутку за останньою партою. Засмальцьований піджак з великими плямами, старенькі штанці, витерті на колінах.
Тимофій Петрович бережно допоміг дружині присісти на лавочку, яку поставили біля могилки. Катерина після смерті Ади зовсім здала. Колись веселі сірі очі миттю погасли. В них – тільки біль. А з пам’ятника весело посміхалася їхня єдина незабутня донечка.
Не можна сказати, що у Пашки було важке дитинство. Ріс, як і всі хлопчаки: грав у «козаків-розбійників», майстрував луки та стріли і кілька разів бив вікна бабі Марусині, хата якої стояла якраз чітко по траєкторії польоту м’яча.
