Того ранку виконувала домашні справи. Поспішала до матусі, яка лежала в лікарні. Ми з нею домовилися ще вчора, що разом сходимо до каплички на території лікарні – подякуємо Богові за те, що її самопочуття покращало. Ми завжди вірили у Його допомогу. Але не судилося. І ніби грім серед ясного неба прийшла страшна звістка: «Вашої мами більше немає. Не прокинулася вранці. Тромб. Миттєва смерть», – почула я. Серце пройняв гострий біль, перед очима усе попливло. Я кричала в істериці. Зникло відчуття реальності. Далі все відбувалося немов уві сні. Заплакані та розгублені сестрички і братик, налякані маленькі племінники.

Дуже багато людей прийшло провести матусю в останню дорогу. Я не знаходила собі місця і постійно повторювала: «Матусю, забери мене з собою». Будучи дорослою людиною, я відчувала себе дитиною, у якої відняли все найдорожче.

Ми були дуже близькі, багато часу проводили разом. Удвох нам було добре, вона мені була мамою, подругою, порадницею. Лише з нею могла поділитися своїм найпотаємнішим. Для мене вона була тією зірочкою, яка освічувала шлях у щасливе майбутнє. З її втратою я не могла змиритися. Дивлячись на ікони, постійно повторювала одні і ті ж запитання, на які ніхто не міг дати відповіді: «Боже, чому вона? Чому так рано?» Час минав, та мені ставало ще гірше. Я перестала їсти, не могла спати без снодійного. Ставила у храмі свічечки і просила у Бога прийняти її світлу душу. Механічно ходила на роботу, робила щось вдома, але завжди бачила перед собою такий дорогий для мене її образ. І сльози текли рікою. Відтоді усе змінилося. Віра у щось добре та милість Божу поволі десь зникала. Але я навіть уявити не могла, що це ще не всі страждання у моєму житті! 

Ми справили сорокаденний обід, а через десять днів у наш дім увірвалося нове горе. Того осіннього вечора я сиділа у матусиній кімнаті і писала вірш, який присвячувала їй. Мені зателефонувала сестра і сповістила трагічну звістку: «Сестричко, нашого братика Сергійка більше нема. Він помер посеред міста, впавши на тротуарі». Пізніше ми дізналися, що у нього теж був тромб. Знову проклятий тромб! Це горе мене знищило вщент. Я, немов зомбі, повторювала: за що? Боже, чому він? за чиї гріхи? чому це сталося з нами?

Адже йому було лише 35 років. Його життя обірвалося раптово. А він так хотів жити, мати сім’ю, діток. У нього були золоті руки та добре серце. Скільки він  усього планував зробити у цьому житті і для себе, і для людей! Скільки ще добра міг би принести у цей світ!

Ми із сестрою і маленькою племінничкою залишились тепер самі у нашому великому домі, де були раніше щасливі. Дуже боляче дивитися на порожні ліжка, на речі у шафах, котрі уже не потрібні. Дивитися, як люди відзначають свята, а мої рідні вже ніколи не сядуть зі мною за святковий стіл. Як важко проживати їхні дні народження без них.

Раніше я мріяла про сім’ю, діток. Донечку, котру назву на честь матусі – Танечкою. Про щасливу й здорову сім’ю та родину. Тепер я нічого не хочу у цьому житті. У мене немає віри ні у що. Я не відчуваю Божої підтримки і не розумію, чому так сталося? За що Господь так з нами вчинив?

Не хочу більше страждати і втрачати рідних людей. Я дуже стомилася. Не знаю, як можна з цим жити. Чому Бог забирає добрих людей: у маленьких діток відбирає маму, матері втрачають своїх дітей? Натомість живуть негідники, котрі приносять у цей світ біль, зло, ненависть та страждання. Можливо, і правду кажуть: «Бог забирає на небо найкращих».

У мене небо забрало рідних, заради яких я жила. Залишилась я в цьому житті такою одинокою, спустошеною, без віри та надії. Тому моє серце буде завжди плакати за тими близькими, які відійшли у вічність. Нехай їм буде Царство Небесне. Я дуже їх люблю і сумую за ними. 

Написала, бо дуже потрібно було поділитись з кимось своїм горем. Людям чужі проблеми не потрібні. Правду кажуть: «Смійся, і весь світ буде сміятися з тобою. А коли ти плачеш, ти завжди плачеш наодинці».

 

 

– Насамперед висловлюю Вам щирі співчуття. Важко втрачати близьких та рідних людей. Але чи значить це, що знання та думки про смерть, що стоїть за нашими плечима, повинні нас налякати і позбавляти творчих сил? Ні, навпаки! Святе Письмо говорить: «Завжди пам’ятай про смерть». Не у тому сенсі, щоб ми цієї смерті боялися і жили ніби під навислою над нами тінню. А у тому, що тільки усвідомлення – життя коротке і може закінчитися у будь-яку мить, здатне дати розуміння, що потрібно поспішати робити добро, поспішати жити так, аби, коли б не застала нас смерть, вона зустріла нас у момент торжества життя. «Бог не є Богом мертвих, але живих, бо у Нього всі живі» (Лк. 20: 38). І якщо земне життя триває кілька десятків років, то інше життя, яке починається після смерті, триватиме цілу вічність. Саме тому ним потрібно дорожити, берегти його як святиню, адже воно дане нам Господом для того, щоб через нього заслужити собі вічне життя з Ним у вічності. Перебуваючи в нашій земній мандрівці, мусимо повсякчас бути готовими до того, що й до нас може завітати ангел смерті. А він, як той косар, тне і не спочиває й ні на кого не зважає. Під його косою падають і старші, й молодші, навіть підлітки та немовлята... Я, як священик, хочу закликати Вас молитися за упокій душі своєї мами та брата. Господь обов’язково прихистить їх у своєму Царстві. Апостол Павло каже: «Не хочу, щоб ви сумували, як ті, хто не має надії». Ваші рідні не зникли, вони просто відійшли у вічність, до майбутнього Воскресіння. Я також буду молитися до Господа за Вас, щоб Ви змогли з вірою пережити останні події, та за упокій душі Ваших брата і мами.