Гнат та Анастасія народилися і виросли в одному селі, жили за кілька хат один від одного. З раннього дитинства ці двоє чи не увесь час були разом. Золотоволосе дівча з дзвінким голосочком, що лився, мов крижаний струмок, ще змалку запало хлопцеві глибоко в серце. 

– Якщо Настя не буде моєю жінкою, взагалі не женюся, – заявляв категорично Гнат, мружачи від сонця всипаний веснянками носик. 

Дорослі ж лише заходилися сміхом, слухаючи, як малий, по-діловому розводячи руками, ділився планами на майбутнє.

– Ти ба, який самовпевнений! Будуть з цього хлопця люди, – хитали головами у відповідь. 

 

***

Минали роки. Дорослішаючи, Настя та Гнат, як і в дитинстві, завжди ходили разом. У селі вже говорили про те, що ці двоє незабаром таки точно одружаться. Інакше, мовляв, і бути не може. Он, яка любов – ні на крок один від одного не відходять. Натомість Анастасії та Гнату просто було добре разом: гуляли до річки, що протікала біля села, випасали гусей на лузі… 

– Чуєш, Настю, а давай поберемося, – запропонував якось Гнат дорогою на сінокіс. – Мені уже скоро вісімнадцять. Батько каже, що женитися пора. Я на роботу піду, з часом збудуємо хатинку. Що скажеш? Обіцяю, тобі не буде зо мною плохо. 

– Давай, – знизала плечима дівчина. – І я кудись прилаштуюся працювати – не буду сидіти у тебе на шиї. Так мене мати навчила. 

***

Анастасія з Гнатом й справді жили непогано. Він працював у будівельній бригаді столяром. Чи не у кожній хатині в окрузі були його вироби: комусь змайструє двері, комусь – вікно чи ворота. Був хорошим спеціалістом, любив свою справу і виконував її на совість. Настя ж працювала у городній бригаді. Вирощувала картоплю, буряки, капусту, цибулю, моркву, помідори… І хоча особливих достатків сім’я не мала, на життя ніколи не нарікали. Як і годиться, збудували хатину, посадили невеличкий садочок, народили двох діток. 

Чи не кожна жінка у селі заздрила Насті, що доброго чоловіка має. Гнат же ж не пив, глядів її, пилинки здмухував. Не те, що руки на жінку не підняв, жодного разу словом не образив. З їхнього дому ніколи не чулися сварки. Ніхто не бачив, щоб вони порізно виходили з подвір’я. Завжди разом: чи то в поле, чи на роботу, а чи просто у гості. Їхню родину сміливо можна було назвати ідеальною. За Гнатом Настя була, мов за кам’яною стіною. 

Втім, спостерігаючи за спокійним та розміреним життям цієї пари, ніхто навіть не здогадувався, що жодного разу вони не говорили про кохання. Жодного разу за багато років спільного життя Гнат так і не сказав дружині, що понад усе на світі любить її. Та й вона не наважувалася говорити про те, що носить у серці. «Хіба ж справжнє кохання вимірюється словами?» – казали завжди, коли хтось солодким голосом починав співати про те, як безтямно любить свою другу половинку. 

***

Гнат вперше заговорив про любов, як відгуляли золоте весілля. Коли Анастасія несподівано тяжко захворіла. Злягла. Лежала довгих п’ять років. 

Гнат доглядав дружину, як маленьку дитину. Щодня молив Господа, щоб його жінка прожила ще хоч трохи. Настя ж згасала, мов свічка. З кожним днем худла, очі тьмяніли…

– Настуню, рідна, прости, що ніколи не казав тобі, як сильно тебе люблю. Із самого малку. Та так, що аж захоплює дух. Хоча вже старий, але люблю, як і багато років тому, – казав, сидячи над дружиною. 

Скупа чоловіча сльоза покотилася по щоці. Крадькома змахнув її шершавою рукою. У відповідь на зізнання чоловіка Анастасія лише простогнала. Відвернула голову до стіни. Важкий кашель виривався з грудей. За кілька хвилин стишилася. Задрімала. 

На світанку Насті не стало… 

***

Після смерті дружини Гнат загорював. Схуд, майже не спав. Якось вночі йому наснилося, що грає на скрипці тужливу мелодію своїй Насті. Цей мотив переслідував чоловіка і вдень, і вночі. Аби позбутися печальних звуків, вирішив його заграти. «Але ж як?!» – відбивалося у скронях. Він не вмів писати вірші, малювати, грати на музичних інструментах... Та й скрипалів у їхньому селі не було. І скрипки ніхто не мав, аби заграти цей тужливий реквієм, що не давав спокою. Задумав зробити інструмент самостійно, хоча жодного разу його й в очі не бачив… 

Одного вечора по телевізору показували виступ симфонічного оркестру, серед музикантів були й скрипалі. Гнат прикипів поглядом до екрана старенької «Берези».  

Уважно фіксував у пам’яті кожну деталь інструмента, переносив побачене на папір, ретельно виводячи лінії. 

Кохання дало наснагу розпочати роботу. На підготовку ескізів пішло кілька місяців і гори паперу. Інструмент виготовив з клена, оскільки м’яка деревина легко піддавалася обробці. Коли ж скрипка була готова, Гнат задумав зробити пам’ятний напис на ній. Виводячи останні штрихи, захворів. Змок під дощем, вчепилася застуда. Переборюючи недугу, таки довів роботу до кінця. 

– Ця скрипка дорожча за усі на світі, – сказав якось онукові. – У неї вкладена часточка моєї душі. А головне, що вона зроблена в пам’ять про твою бабусю. 

Гнат захотів, аби на його ювілеї хтось заграв на цьому інструменті. Діти привезли з міста музиканта. У його руках скрипка заплакала, торкаючись смичком струн. Тоненька мелодія полилася струмочком, глибоко проникаючи у Гнатову душу. 

Вислухавши мотив, що так довго не давав спокою, Гнат дещо вгамував свій біль. Наостанок попросив музиканта піти на кладовище і зіграти цю тужливу мелодію біля могили його Настусі. Вірив, вона обов’язково почує її. Після цього чоловік чи не вперше з часу смерті дружини заснув спокійно. Коли ж зранку донька зайшла будити батька на сніданок, він уже не дихав. Скам’яніле холодне обличчя зігрівала щаслива усмішка. Він пішов до своєї Анастасії.