Звати мого нового сусіда Олег. Дуже швидко знайшли спільну мову, потоваришували. Ми годинами засиджувалися у мене під хатою або в нього за маленьким дерев’яним столиком під крислатим дубом. Пересипав свою розповідь жартами, анекдотами, причому першим розгонисто і заразно сміявся.
– Ти можеш собі уявити, що я був під розстрілом? – від Олегового запитання я зовсім отетерів. – Мого батька німці розстріляли. А потім настала черга всієї сім’ї. Мені тоді було всього два рочки. Мати розповідала, що її, вагітну, зі мною на руках та бабусю повезли у Бабин Яр, де фашисти розстрілювали євреїв, військовополонених, коротше кажучи, усіх, кого вважали своїми противниками. Приречених вишикували у колони, а потім пачками відводили до ями. Уже перед самою відправкою на той світ в останній момент підійшов якийсь офіцер з дерев’яною указкою, показав на нас трьох і різко гаркнув: «Век». Тобто належало йти не до ями, а геть звідти. Отак ми були врятовані.
Коли трохи підріс, вітчим подарував мені парочку голубів. Через кілька місяців у мене вже було зо два десятки. А через рік – сотні. У мене примадонною була Голуба голубка. Піднімалася у небо повільно, спокійно, спиною доверху і там надовго зависала, ставала маленькою крапочкою у вишині, а потім – збільшувалася, збільшувалася і пухкою грудкою опускалася мені на голову. Та так ніжно, що ніколи не дряпнула кігтиками. Лопотіла крильми по вухах, обличчю, ніби обнімала і освідчувалася у своїй неземній любові.
Єдина біда – вже в літах була. Народилася ще до війни. А голубиний вік недовгий. Тому вирішив свою перлинку-голубинку продати. Як годиться, приніс на пташиний ринок. Не встиг розставити свої клітки і кліточки, як відразу обступив народ. І тут звідки не візьмись – бравий капітан. І як з кілочка:
– Сколько хош?
Всім нутром відчув – візьме. І треба було продавати, і душа боліла за Голубою. Не моргнувши оком, випалив:
– Тридцять.
Капітан довго не роздумував, вийняв гаманець і розплатився. Яким же було моє здивування, коли десь через тиждень моя Голуба голубка зависла над голуб’ятнею. Капітан хвалився, що він родом з Ніжина. Як же ж моя улюблениця з такою маленькою головою і мініатюрним розумом знайшла дорогу додому і до мене?!
На цей раз вона довго не висіла у небі, а вже камінчиком прямісінько-прямінісько понеслася вниз. З якою ж невимовною радістю і ніжністю крильми ласкала мою немудру головеху! Я стояв, як укопаний, а по щоках безперервно котилися сльози, і невиразно сам до себе бубонів:
– Моя Голубенька, моя Голубенька, я тебе теж люблю.
Але наступного дня – хутенько на базар. І капітан тут як тут. Так усе повторювалося п’ять разів, бо голубка поверталася. Причому він завжди платив по тридцять рублів. На шостий раз капітан знову купив голубку, вийняв з клітки і…
Читайте початок повісті Євгена Хотимчука у журналі «Люди і долі» (№11). Продовження – у наступних номерах. Запитуйте наш журнал «Люди і долі» у поштових відділеннях. Також також можна передплатити і читати журнал на нашому сайті – для Вас зручна і доступна оплата.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!