Все було, як належить: квіточки, обнімання у темних куточках клубу і, звичайно ж, перший сексуальний досвід. Можна зрозуміти: весна, гормони грають, школа закінчується, а попереду доросле життя. Проте від свого задуму поїхати вчитися в Житомир дівчина не відмовилася. Успішно склавши іспити, почала життя в обласному центрі. Дімка ж казав, що хоче від армії відпочити, й лишився вдома. І складалося враження, що про дівчину зовсім забув. Ні тобі дзвінка, ні листа. Натомість подруги Люди регулярно доповідали: «Сьогодні Дімка з Настею від магазину йшов», «Після клубу пішов Вєрку в сусіднє село проводжати». Як же вона гірко плакала ночами у подушку від безсилля. 

«Зрадник!» – як молотком відбивало у скронях. А тут ще одна напасть – дівчина зрозуміла, що вагітна. 

Тільки ж учитися почала, нове життя налагоджувалося! Не вертатися ж назад у глушину. Це ж сором який! Але на розмову з коханим усе ж зважилася. Дарма. Як тільки дізнався – взагалі зник.  

Робити було нічого – записалася на аборт. Ні жалю з приводу того, що йде вбивати дитину, ні докорів сумління. Навіть не злякали слова гінеколога про те, що може залишитися безплідною: перший аборт усе-таки. На той час це було просто вирішенням проблеми. 

***

Тієї зими Люда вирішила Новий рік зустріти вдома. Дуже вже скучила за батьками. Навіть йти нікуди не хотіла. Але прийшли подруги й умовили зустріти свято у шкільній компанії. І тут вона побачила Дімку. Він змужнів і буквально пожирав її поглядом. Що на неї тоді найшло? Напевно, очікування дива у новорічну ніч далося взнаки. Все закрутилося по новій. Півроку минуло як уві сні. Дімка іноді приїжджав у Житомир, Люда у вихідні – до батьків. Вони проводили палкі ночі в обіймах один одного. І тут як грім серед ясного неба – затримка два тижні. Тест на вагітність – позитивний. Люда була ошелешена: вона ж таблетки приймала. А далі все знову пішло по накатаній. Дімка, тільки-но взнав, почав ховатися, уникати зустрічей. Знову – безсонні ночі і сльози у подушку.

Правда, цього разу свій «цікавий» стан Люді не вдалося приховати від батьків. Була довга і серйозна розмова з мамою. Вирішили, що треба народжувати – виростять як-небудь. Люда заспокоїлася і стала чекати на малюка. Навіть була щаслива. Як усе-таки добре відчувати підтримку рідних! І тому, коли на УЗД лікарі розгледіли ваду в розвитку плода, для молодої жінки це була справжня трагедія. Люда ходила очманіла, немов сновида. Мовчки спостерігала, як лікар виводив літери у направленні на аборт за медичними показами. Їй хотілося крикнути: «Не треба! Може, ще щось можна зробити?!» Жінка була розчавлена. Цього разу плакала не одна. Горе від втрати дитини розділила мама.

***

Пройшло десять років. Люда зуміла знову покохати. Її Андрій був чудовим – люблячим, турботливим, добрим. От тільки з дитинкою ніяк не виходило. А він дуже хотів. І не одну, а кількох. Звісно, Люда йому не розповідала про пригоди молодості. Але як же вона картала себе! Здавалося, все би віддала за те, щоб повернути свої п’ятнадцять і виправити помилку! А скільки провела часу навколішках перед образами, вимолюючи у Бога дитину! Чи то були почуті її молитви, чи сталося інше диво, але Люда завагітніла. Як же вона оберігала своє майбутнє дитя – ходила чи не навшпиньках, чхнути зайвий раз боялася, та й чоловік буквально трусився над нею, всі забаганки виконував. І все було чудово, поки на дев’ятому місяці Люді не наснився страшний сон. Ніби йде по якомусь брудному підвалу, крізь тьмяне світло проглядаються обшарпані стіни, зі стелі щось капає. А вона бреде і не може вийти – скрізь тупики і повороти. Аж раптом натикається на двері. Відкриває і потрапляє в якусь стару операційну кімнату. В кутку стоїть гінекологічне крісло, стіни кров’ю заляпані, а посередині кімнати, взявшись за руки, стоять діти – дівчинка і хлопчик.

Люда відразу зрозуміла, хто перед нею. І буквально у той самий момент, коли прийшло це розуміння, на неї накотився навіть не страх, це був жах.  

Жінка почувала себе, як на суді перед оголошенням вироку. Стоїть, по щоках сльози котяться, а нічого ні зробити, ні сказати не може. Зате говорити стали діти. Дівчинка вимовила тільки: «За що, мамо?» Хлопчик, який тримав сестру єдиною рукою, обсмикнув її і сказав: «Ми заберемо брата туди, де дітям не дозволяють плакати». 

***

Люда прокинулася серед ночі вся мокра від поту і сліз. Відразу відчула біль унизу живота. Схопилася рукою –  побачила кров!

Андрія розбудив її розпачливий крик. Він схопив кохану та відвіз у лікарню. А вона не могла поворухнутися. Тільки молила Бога залишити синочка. Все закінчилося добре. Ромчик з’явився на світ здоровим. Лікарі в один голос говорили про диво, бо з такою кровотечею дитину зазвичай не рятують.

Люда й Андрій були дуже щасливі. Синочок ріс здоровеньким. Правда, дуже вже непосидючим: буквально на рівному місці міг так гримнутися! До трьох років устиг отримати два вивихи, перелом, опіки. А на шишки, подряпини, синці батьки й уваги не звертали. Та все це були приємні клопоти, і молода жінка стала забувати про той страшний сон.

Якось улітку трирічний Ромчик, гортаючи дитячу книжечку,  раптом запитав: «Мамо, чому в хлопчика немає ручки?» Люда спершу не зрозуміла і намагалася знайти однорукого персонажа на сторінках книги. Проте син показав пальчиком у бік порожнього кутка кімнати: «Ось у того хлопчика, який стоїть поруч з дівчинкою». Люда раптово вся з лиця спала. Як тільки не закричала? В найдрібніших деталях пригадала той моторошний сон і слова ненародженого сина. Саме тоді у неї з’явилося перше сиве волосся. 

А після того, як Ромчик розповів, що він давно вже грається із сумною дівчинкою і одноруким хлопчиком, узагалі втратила спокій. Адже діти-привиди уже не таїлися і від неї, намагалися на очах убити синочка. Люда стала боятися залишати дитину без нагляду. Весь час чатувала. Спала по 3-4 години на добу. Чаклуни і ворожки зачиняли перед нею двері, тільки кинувши оком на Ромчика. 

У Люди зосталась одна надія – на паломництво по святих місцях. Там жінка хоче випросити прощення за свої гріхи й вимолити життя для свого єдиного сина. 

Марта Димидівська