«Святий Миколай – наш помічник в дорозі, у морі та на суші…» Ця мамина наука змалку була у вухах. Куди не йшов чи не їхав, вона завше благословляла в путь і молилася за щасливу дорогу перед образом Миколая Чудотворця. Й святий беріг.

Підрісши, Олександр почав  більше цікавитися життям цього угодника Божого. Вдома з’явилося дуже багато літератури (і духовної, і світської), що розповідала про благодіяння та чудеса, якими було сповнене життя святого Миколая. Хлопчина запоєм читав книги про те, як Миколай Чудотворець допомагав потопаючим, повертав зір незрячим, дарував їжу голодним… І віра його кріпла.

Минули роки – й Олександр сам став священиком. Стіни його помешкання прикрашало багато ікон, та образ святителя Миколая завжди був на чільному місці. Має отець Олександр іконку святого і в автомобілі, аби угодник Божий повсякчас супроводжував його у дорозі. Цей образок привезли священнослужителеві аж з Афона. Він прикріпив реліквію на лобове скло. Але так, аби лик був звернутий на шлях, а не на водія. Щоб Миколай Чудотворець «бачив дорогу»…

«Господи, благослови і збережи, Матінко Божа, покрий чесним своїм омофором, святителю отче Миколаю, допомагай у дорозі. Ти – спереду, я – за тобою…» Сідаючи в авто, отець Олександр щоразу промовляє ці слова. З молитвою й вірою перехрещує лоба, і лише тоді рушає.

Якось на Різдвяні свята діти прихворіли й він сам, без матушки з малечею, поїхав провідувати своїх батьків. Загостювався до пізнього вечора, але на ніч залишатися не став. Бо як серце до матері з батьком кличе, так і додому. Мама наготувала усякої смакоти, чекаючи на любих дітей і внучат. Зажурившись, що дітки похворіли, вона спакувала для них гостинчики. І пампухів з маком, і домашньої ковбаски, і, звісно, своєї куті. Батько вклав у машину ще й банку березового соку.

– Швидше видужуйте і приїжджайте в гості всі разом! – гукали синові вслід.

Надворі вже зовсім споночіло. Місяць сховався за темними хмарами, на землю опустився сивий туман. Легкий морозець почав скріплювати денну багнюку (бо вже яке Різдво підряд у нас без снігу), і дорога, без того складна, стала ще важчою.

Отець Олександр їхав помаленьку. Бо вже за метр попереду нічого не було видно, стояла «біла стіна». Назустріч проїжджали лише поодинокі машини, і це неабияк тішило.

Але втома брала своє. Недоспані ночі й далека дорога змикали очі.

В якусь мить отець Олександр побачив перед собою святого Миколая. Сивобородий, як на іконі. Але очі мав живі-живі. Вони випромінювали одночасно і любов, і строгість. І кліпали… Той погляд нагадував батька: коли малим, бувало, ослухався й наробив шкоди, ненько так само на нього дивився. А ще звернув увагу, що Миколай не склав пальці для благословення (як ми бачимо на образах), а мовчки стулив їх у кулак. «Невже вдарить?» – ця думка сковзнула у голові. І Миколай по-батьківськи кулаком торкнувся чола священика. 

Отець Олександр спросоння натиснув на гальма. Коли автомобіль спинився, видіння вмить зникло. Водій відразу вийшов з машини. Й побачив прямо перед колесами… п’яного чоловіка. Ще б мить – і могла бути велика біда.

«Спасибі, отче Миколаю», – промовляв священнослужитель ще і ще, дякуючи святому за те, що вберіг від страшної трагедії.

Дрімота зникла, наче й не було. Отець Олександр допоміг п’яному добратися додому, а сам спокійно доїхав у своє село.

Цю історію, не прочитану з книжок, а пережиту, священик особливо трепетно розповідає в родинному колі. І щоразу закликає кожного з вірою молитися усім святим. Нагадує: шануючи святих, ми шануємо Бога, який дав їм, окремим людям, особливу благодать. Ми ж, прості смертні, її втратили, спотворюючи своє життя гріхами…

***

А в іншому селі на Різдво оповідають уже свою історію. Про те, як незнайомий батюшка на свята знайшов на дорозі нетверезого багатодітного батька й привів його додому, аби той не загинув під чиїмись колесами чи не замерз…