У травні на 81-му році життя у Чернівцях відійшов у вічність засновник легендарного ансамблю «Смерічка», композитор, музикант, педагог, народний артист України Левко Дутківський. Його пісні увійшли до золотого фонду української естради. Це він відкрив зірочки співочого таланту відомих українських соловейків, народних артистів Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софії Ротару, Павла Дворського, Іво Бобула та інших. Це йому приніс свої перші пісні ще нікому невідомий автор безсмертної «Червоної рути» Володимир Івасюк. На піснях його «Смерічки» виросло ціле покоління (і не одне) українців.
Як вибив гітари для патлатих вижницьких хлопців
«Смерічка» стала феноменальним явищем не лише на радянському просторі кінця 60-х, а й у світі. Її недарма називали українськими «бітлами». А починалося все у невеличкому буковинському райцентрі Вижниця. Саме сюди після служби в армії приїхав працювати в місцевому будинку культури Левко Дутківський. Випускник Мукачівського музучилища, він так захопився популярними рок-гуртами «Бітлз» та «Ролінг-стоунз», що вирішив створити свою групу. І створив. Копіювали вижницькі музиканти своїх кумирів знатно: світломузика, пісні, що звучали «вживу», до того ж іноземними мовами. Все це справило справжній фурор! На місцеві дискотеки їхала молодь навіть з Чернівців та інших довколишніх містечок. Танці починалися о 23-й годині і тривали до 2-ї ночі, а о четвертій ранку потягом молодь поверталася до Чернівців. У новорічну ніч 1967 року Левко вирішив зробити сюрприз для шанувальників: написав пісню українською мовою «Сніжинки падають». І дуже переживав, що молодь її не сприйме. Але помилявся: зал шаленів від новинки. Після цього їм порадили не лише грати на танцях, а й виступати на сцені. Назва ансамблю народилася випадково: Левко поглянув на новорічну ялинку і згадав, що на Гуцульщині ялинку звуть смерічкою.
Щоправда, вже на самісінькому злеті їх могли заборонити. Бо патлаті вижницькі хлопці у широких кльошах на обласному конкурсі, присвяченому 50-річчю жовтневої революції, врізали «Бітлз»! Та заборонити «Смерічку» таки не вдалося. Бо її керівник Левко Дутківський написав лист у… москву. Та ще й самій міністерці культури Фурцевій з проханням виділити молодому колективу електрогітари. Адресував листа просто: «Кремль, К.О. Фурцевій». І через тиждень прийшла телеграма з «Министерства снабжения СССР»: «Уважаемый товариш Дутковский, Вам из зарубежной выставки идут гитары, но очень просим впредь: в Министерство культуры пишите вот по этому адресу…» Після такого «покровительства» місцеві чиновники не відважилися робити харакірі молодому рок-ансамблю.
Квіти від Брежнєва за «Червону руту»
У своє дітище Левко вклав всю душу і знання. Багатьох музикантів він навчив грати, розписував їм ноти і партитури, а солістам ставив голос. На репетиціях не давав спуску нікому. Він зрозумів, що співати треба своє, рідне, а не тільки чуже. У 1968 році музикант познайомився з молодим Володею Івасюком, якому дуже імпонував творчий стиль «Смерічки», який поєднував в собі і рок, і фольклор. Той прийшов до нього на роботу. Через трохи Івасюк запропонував Дутківському свою першу пісню «Я піду в далекі гори», яку написав саме для цього колективу. Пізніше він напише для них «Червону руту», «Водограй» та інші пісні. «Червона рута» розкручувалася дуже важко десь з рік. Вони думали, що хітом стане «Водограй», а вийшло навпаки. Через кілька років в ансамбль прийшли нікому невідомі Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Зінкевич до того ніде не співав і навчався у Вижницькому училищі декоративно-прикладного мистецтва на відділі карбування металу. Яремчук навчався у Вижниці на курсах водіїв і збирався йти до армії. З їхнім приходом перемоги посипалися на ансамбль одна за одною: республіканські конкурси, виступи на радіо, телебаченні, і навіть центральному. «Червона рута» в їхньому виконанні разом з Івасюком звучить на «Пісні року» в 1971-му і стає хітом, який співають у всьому радянському союзі. Колектив гастролює навіть за кордоном. Платівки «Смерічки» розкупляють як гарячі пиріжки. На одному з концертів сам Брежнєв (Генсек ЦК КПРС) вручає квіти Дутківському. 1971-1975 роки стали зоряним часом «Смерічки». Та над нею вже згущувалися хмари.
Артистів спеціально розсварили
Грім ударив несподівано. У 1975 році естонське телебачення зняло програму «Співає «Смерічка». І в кадрах гуцульських мальовничих пейзажів було видно хати, пофарбовані у жовто-блакитний колір. У титрах програми було написано, що тут живе народ, батьки і діди якого боролися за свободу. Такого «націоналізму» влада пробачити вже не могла. Дутківський не витримав гонінь і промивань мізків на парткомах – пішов із Чернівецької філармонії та ансамблю. «Василь Зінкевич почав працювати в ансамблі «Світязь» у Луцьку. Назарій Яремчук пішов у Чернівецький університет, а я став звукорежисером на Чернівецькому телебаченні, – згадував Левко той непростий період. – Нас трьох розбили, чесно кажучи, бо комусь це дуже заважало. Занадто український колектив... Мене посварили з Назарієм. Але пройшли роки, ми помирилися. Сіли і розібралися, хто і що на нас казав...»
Коли у Дутківського запитали, що він змінив би у житті, якби можна було все повернути назад, він відповів: зробив би все, щоб зберегти дует Зінкевич-Яремчук. Остаточно «Смерічка» перестала існувати у 1995 році після смерті Назарія Яремчука, який керував ансамблем після Дутківського.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!