Коли сьогодні дивишся на фото юної красуні Тані М’ялик, важко повірити, що ще вісім років тому лікарі й одного відсотка не давали їй, що виживе. Біда підкралася несподівано – на власному подвір’ї у селі Воронки Володимирецького району Таню переїхав трактор. Травми були несумісні з життям, але медики зробили диво – дівчинка вижила. Щоправда, ногу довелось ампутувати.
Мама везла у лікарню, тримаючи нутрощі в руках
При спогаді про той страшний день у мами Тані Феодосії і досі сльози на очах виступають.
– Діти в дворі гралися, і там же трактор стояв. Син, йому тоді 11 років було, із цікавості щось поторкав, трактор і рушив. Прямо на дітей! Ті врозсипну, а Таня не встигла – її машина до стіни прижала… Діти почали кричати, я вибігла, кинулась до неї – дише. Побігла до сусіда, на машину – і повезли в райцентр у лікарню. Ви й уявити не можете: всю дорогу її нутрощі у руках тримала…
Мурашки по шкірі. Що довелося тоді пережити жінці, зрозуміє тільки той, хто хоч раз їхав з Воронків до Володимирця. Всього сімнадцять кілометрів, але трясе на ямах так, що, здається, все всередині перевертається. А як їхати з ледь живою покаліченою дитиною?
У районній лікарні, як тільки глянули на дівчинку, розвели руками: травми несумісні із життям. Але все ж прооперували. Досі Микола та Феодосія М’ялики вдячні за це місцевим лікарям. Але через два тижні дитину все ж перевели у Київ, в «Охматдит». Довгі сім місяців лікування, операцій. Весь час поруч з донею був тато. Він майже не відходив від її ліжечка, тримав за руку після наркозів. А сама Таня вразила медиків провідної столичної лікарні своїми мужністю та оптимізмом. Мало не щодня до неї у палату заглядав сам головний лікар, професор Юрій Іванович Гладуш.
– Вона йому дуже сподобалась, уважав її, – у голосі Миколи гордість за доньку. – За те, що вміла боротися і виживати. Казав, таких сильних дітей не бачив. Після операції привезуть, їй же боляче, а вона посміхається. Лежала у лікарні – і вишивала. Вишиє якусь серветку – і професору подарує. А він їй натомість подарив комп’ютер!
Великим досягненням маленької пацієнтки було те, що після семи місяців лікування вона сіла на інвалідний візок. А коли вже стала на ноги – щастю дівчинки і батьків не було меж!
– Дайте я розкажу, – перебиває чоловіка Феодосія. – Ходити на протезі навчили у Донецьку. По больницах з нею чоловік їздив, бо в нас же ще діти, глядіти їх треба. Так от, дзвонить якось телефон і Микола таким радісним голосом кричить: «Наша Таня на ноги стала!» Ми плакали од щастя!
На Кубу – президентським літаком
Можливості української медицини були не безмежні. І настав момент, де дівчинці допомогти могли тільки за кордоном. Микола почав стукати у двері високих київських посадовців. Добився, щоб донькою опікувалася Тетяна Бахтеєва, на той момент вона була головою комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я. І одного дня в хаті М’яликів пролунав дзвінок: «Ми знайшли можливість пролікувати Таню на Кубі. Летите президентським літаком разом з Януковичем».
Це було схоже на казку. Про два місяці, проведені там, Таня і сьогодні згадує з радістю. Адже вона не тільки лікувалась, а й гуляла пляжами острова.
– Хоча, – зізналася при зустрічі, – я їхати туди не хотіла. І так багато часу проводила не вдома. Дуже скучала, особливо за мамою.
Микола ж про Кубу розповідає взагалі цікаві речі.
– Люди там украй бідні. От я помічав, що нас кормили дуже добре. А лікарі майже нічого не їли. Якусь жменьку рису дадуть – і все. Там немає що їсти, все по карточках. От тільки фрукти дешеві. А больниці які розвалені – страшно. Чоловіки, жінки, діти – всі в одних палатах лежать. А лікарі там хоч бідні, але толкові. Для приїжджих, звичайно, все не так. Нам було дуже добре. Але контролювали – з лікарні не пускали, щоб не побачили щось не те.
«Хвороби у минулому, я живу майбутнім»
Сьогодні Таня – учениця 10-го класу Володимирецької школи № 1. Живе у своєї старшої сестри Марії. Відпускати з дому її не хотіли, особливо тато: боявся, як там його «мала» без нього буде.
– Та я ж усе сама можу, – тепло усміхаючись, каже дівчина.
У своїх 16 років вона справжня красуня. Таня не любить згадувати ні про лікарні, ні про санаторії, у яких доводилося проводити останніми роками дуже багато часу.
– Це все у минулому, а я живу майбутнім, – оптимізму в дівчини не віднімати. – От батьки думають, як же я без них. А я і по ягоди в ліс ходила, і по гриби. Суп сама зварити можу. Особливо ж люблю смажену картоплю. Правда, мені її не можна їсти, але ж чуть-чуть хочеться.
Дівчина дуже задоволена, що наполягла на своєму і сьогодні навчається у 10-му класі у Володимирці. Каже, що тут їй дуже добре. Однокласники і вчителі зустріли надзвичайно гарно, в усьому допомагають, підносять портфель, ходять у бібліотеку. А головне, це ще один маленький крок до втілення мрії – Таня хоче працювати. Вибрала професію вчителя трудового навчання. Сама ж дуже гарно вишиває картини, в’яже.
Віримо, що дівчина з таким характером і силою волі цього доб’ється.
Наталка СЛЮСАР, Рівненська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!