Про Івана Даценка із села Шумилів Гайсинського району на Вінниччині місцеві згадують лише хороше. Він був особливий: зі своєю життєвою філософією та почуттям гумору. Тому з посмішкою брав лопату і йшов копати… собі могилу. Правда, робив це лише раз у рік: на власний день народження.
Гордився прізвиськом «Верблюд»
Івана Григоровича і дорослі, і діти називали «дядько Верблюд». Це прізвисько приліпилося до нього ще з армійських часів. Ніколи не ображався, а навпаки гордився, що порівнюють з екзотичною для наших країв твариною. Хатина його притулилася до берега Південного Бугу. У це село перебрався, коли розійшовся з першою дружиною. Подобалася йому ця місцина, бо дуже любив природу. Шанував і підгодовував взимку синичок, лебедів, які припливали. А ще зробив на березі альтанку з лавками під вербами. Сюди приїжджали на відпочинок. Чоловік радів гостям та пропагував свою філософію, що треба поважати природу, адже все людство – її діти. Тому щороку висаджував дерева. А ще був неабияким господарем. Разом з другою жінкою тримали цілий двір живності: кіз, овець, свиней, велику кількість курей, гусей, качок… А ще парочку собак і котів, бо як же без них у селі? Тварини відчували його добре серце. Та навіть незнайомі люди після кількох годин, проведених у компанії Верблюда, ставали друзями. Любили слухати його розповіді, захоплювалися життєлюбністю й оптимізмом цього сільського філософа. Та всміхалися на дивацтва чоловіка, коли показував свою могилу, яку багато років копає у садку…
Приміряв, чи зручна труна
Зачувши про таку незвичайну традицію, почали їздити в Шумилів журналісти. Ось що їм розповідав 71-річний Іван Григорович:
– Я копаю могилу один день у рік – 15 квітня, на своє дєнь рождєніє. Виходю рано, коли сонце сходить, десь у п’ять часов. Стелю біля ями рушник, на нього кладу образ, запалюю свічки. Хрещуся проти сонця і роблю один штих. Мені було 44 роки, коли приснився сон. Ніби голос каже, що тут біля хати я маю посадити садок, у ньому викопати яму, і в ній мене мають поховати. Ще повинен знайти великий клад у цій ямі. Але стільки вже за 27 років викопав, то не було нічого. До мене навіть хлопці з металошукачами приходили, щоб землю «прощупати». Не пустив їх. Копаю, воно за рік загортається, а я й не спішу. Може, буду копати її ше років 20! – сміється.
А як же рідні ставилися до цього? Відомо, що мав Іван Григорович п’ятеро дітей. Один із синів живе поряд. Нам вдалося додзвонитися до Василя. Хотіли дізнатися, чи копав у квітні могилу батько.
– У червні буде рік, як помер, – поділився Іван Васильович. – Мав вісімдесят років. Хворів, лежав і вже про ту могилу й не згадував. А як молодий був, то ще нам вказівки давав, як ховати. Головою – до яблуні, а ногами – до воріт. Якось мати дала приказ засипати могилу, коли ми ще малі були, то так і зробили. Але батько насварився, що йому голос зверху сказав копати, то більше й не зачіпали. Хай робить, як знає. Він старший, мудріший. Ми спокійно до цього ставилися, та навіть з гумором, бо батьків веселий характер усі перейняли у спадок. То що вдієш, що мав таку ідею фікс? А ще столяр змайстрував з осикових дощок йому труну. То батько лягав у неї, приміряв, чи зручна. У 70 років купив собі пам’ятника на могилу за сім тисяч гривень. Як пройдуть роковини, то поставимо на батьковій могилі.
– Невже поховали батька у садку? – цікавлюся, бо знаю, що робити це можна лише на спеціально відведених територіях, а не де кому захочеться.
– Та ви що? Ні, звичайно. Там, де й всіх людей: на сільському кладовищі.
– А та могила, що копав?
– Так і є в садку. Ще до неї руки не дійшли… Вона не глибока, у хаті ніхто не живе, то вона нікому й не заважає.
Руслана СУЛІК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!