– Ви краще про наших людей напишіть, про школу, про діток наших. Уявляєте, у нас в ансамблі на саксофоні дівчинка грає, – почала говорити Лада. – А що про нас писати? Ми звичайнісінькі.

Федір Павлович – корінний велимченець. За часів Союзу потрапив служити у Магадан. Залишився у цьому місті. Одружився на місцевій красуні Ладі. Зумів дослужитися до начальника міліції Магадана – міста дуже специфічного. Кожен другий тут судимий. Українців же проживало відсотків 70. На роботі спілкувалися російською, вдома – українською. І хоча Лада вважає себе корінною жителькою цього північного міста Росії, всім серцем вона полюбила Україну. Кожне літо вони проводили на Волині, у родичів Федора. Звідси на далеку північ жінка везла українські книжки, аби читати їх своїй доньці. І коли постало питання переїжджати жити в Україну чи залишатися у Магадані, дев’ятирічна дівчинка твердо сказала – в Україну. Так сім’я Павловичів у 1999-му році уже з двома дітьми (на той час сину виповнилося два місяці) переїхала жити до Луцька. Аня відразу пішла до україномовної 21-ї гімназії. А у Велимче сім’я переїхала у 2006-му, коли побудували тут дім. І саме їхній Артем започаткував «моду» ходити до школи у вишиванці. Але здивували велимченців Павловичі не цим. Федір і Лада відразу ж почали думати, чим вони можуть бути корисними громаді.   

– Ми подумали, що якщо ми маємо бізнес, заробляємо, то треба і щось людям віддавати, – пояснила Лада. – Порадились із вчителькою. Вона підказала, що у селі є діти напівсироти, яких ростить одна мама. Вони залишаються поза увагою держави. От ми почали ними опікуватися, якісь невеличкі подаруночки робити. На той час у селі були ще живі ветерани. Також іноді свята влаштовували їм та солдатським вдовам. Потім був Майдан. І війна на сході. Туди пішли наших 13 хлопців. Як можна бути у стороні, якщо ти спілкувалася з ними, ходила одними вулицями?…

Спочатку Павловичі відсилали гроші через смс на допомогу армії, а потім через афганський центр відправляли продукти. Село відгукнулося. Особливо Ольга Мостепанюк, Анастасія Вакулич, Сергій і Олена Калінчики, Василь і Людмила Шудруки, Валентина Гапонюк, Олег і Тетяна Нікончуки і ще багато велимченців. Із далекого поліського села на фронт поїхали варенички, пиріжки, домашні тушонки, сало, консервовані огірочки і помідорчики, салати, печиво. На схід всі ці смаколики потрапляли буквально через добу-другу після виготовлення, вони ще зберігали тепло жіночих рук. Уявіть собі, ще ввечері у сільських хатах печуться пиріжки, кришаться салати, ліпляться вареники, на ранок все це Федір доставляв у Луцьк і «афганці» везли на передову. До продуктів докладали дитячі малюнки, віршики, записки. Наприклад, бере солдат мішечок з печивом, а там записочка: «Печиво велимченське домашнє. Склад: виготовлено виключно материнськими руками для найкращих синів України на основі ніжності, тепла і любові».

– Ми хотіли, щоб солдати відчували нашу підтримку, щоб вони хоча б на декілька хвилин відчули себе вдома, щоб у них з’явилася посмішка, – каже Федір. – У селі ж люди спочатку запитували: «А ви впевнені, що все це потрапляє до наших хлопців?». А потім питання відпали. Наші фронтовики почали дзвонити і дякувати. Хлопці були горді. Ви тільки уявіть, приїжджає бус із продуктами на передову, йдуть його розвантажувати, а половина машини – з нашими стравами і записками – «від велимченців». Їхні товариші були вражені. «Що у вас за село таке?» – питалися. Здається, така дрібниця, а духу додає, хлопці відчувають, що про них пам’ятають. Велимченські подарунки отримували бійці не тільки 51-ї бригади, а й 80-ї, 82-ї, 28-ї, гаубичної батареї 72–ї…  

А що почало робитися у школі, коли до дітей подзвонили солдати! Діти спочатку лякалися, що то за незнайомий дядько телефонує. Потім же ставало цікаво, розпитували солдатів про війну, життя… А ті дякували за підтримку. Найкращий же подарунок, який кожен велимченський школяр хотів би отримати  – прапор із передової з підписами бійців. У місцевій школі – уже колекція. 

Лада і Фєдя – люди надзвичайно енергійні та відкриті, вони ладні годинами говорити про своїх односельчан, які воювали і які допомагали, про успіхи школярів, про місцеві ансамблі, про все, що завгодно. Тільки не про Росію. Це – болить. Бо прожили там багато років, мають друзів. І їм важко повірити у те, що відбувається. Вірять, що прийде час і все зміниться.