Оля розказує, що вони із сестрою Катею були ще дітьми, коли батько відчайдушно ступив на фермерську стезю й у 2000-му зареєстрував власне господарство «ОЛКО» – назву склали з перших літер імен членів сім’ї: батько Олександр, мати Лариса і доньки Катя та Оля. Починали з обробітку власних розпайованих дев’яти гектарів. Садили на них більше 12 сортів картоплі й вивчали, який себе краще покаже. Поступово поля більшало – аж до теперішніх 450 гектарів, які обробляють не тільки у Секуні, а й у сусідньому Мизовому. 

– Ой, та ми із сестрою змалку до роботи привчені, – розказує Оля. – Пам’ятаю період, коли саджали багато цукрових буряків. Бувало, вистачало людей найняти сапати, а було, що і ні. Й у мене всі літні канікули проходили у безкінечному сапанні буряків, над якими стояли раком з ранку до вечора. Зате восени прийдемо на поле, а ці буряки як відра стоять. О, тоді душа тішиться! 

Зараз Олине, як то кажуть, «царство» – живність. У господарстві 67 голів худоби, з яких 32 – це дійні корови. У корівниках чистота і порядок, жодного запаху. Виявляється, пораються тут дівчата самі. Хіба що для важкої фізичної роботи – вивезти гній, привезти корми – наймають раз на тиждень працівника.

Треба бачити, з яким трепетом Оля розказує і показує своїх теляток і корівок. Кожну називає на ім’я, описує характер і звички. Знає, хто коли народився та скільки років має. Хвалиться, що тримають хорошу породу української чорнорябої молочної, продуктивність якої – від 20 до 40 літрів у день. 

– Кажуть, що ви із сестрою ще й з технікою на «ти»?

– Ну, якщо треба і гаряча пора, то без проблем, – посміхається Оля. – Я можу і орати, і збирати урожай, і скородити. Майже зі всією сільгосптехнікою вправляюся. Там нічого складного немає. 

Будучи «городською», мені важко уявити той об’єм роботи, який доводиться виконувати день у день цій дівчині. Оля ж, навпаки, нічого особливого у тому не бачить. Навіть розказуючи про проблеми сучасного фермерства, про нульову підтримку від держави і теперішні важкі часи, відчуваю, не скаржиться, а просто констатує факт. І у майбутнє дивиться з оптимізмом. І планів у неї багато, а ідей – ще більше. 

А щоб покинути?..

– Та навіть у думках такого нема! – відразу реагує. – Надто багато праці вже вкладено. Ми цим живемо. І важка робота не завадила нам із сестрою закінчити спочатку школу з відзнаками, потім технікум. О шостій ми вставали, йшли порати своє господарство, а о восьмій уже стояли на зупинці – чекали маршрутку. Тепер я працюю, але розпорядок дня той самий: встигаю зранечку всіх своїх корівок обійти, подоїти, нагодувати, а тоді на роботу йду. 

Що не кажи, а на плечах отаких от Оль і тримається донині наше багатостраждальне село…