Лілія СЛЕДЗИНСЬКА
Волинь

Тридцять років шукала братів-повстанців

8 травня 2017, 18:24
0
0
Сподобалось?
0

 

До кінця своїх днів Агафія Мислінська чекала синів, які зникли у вихорі Другої світової війни, на родинному хуторі Вірля Кременецького району Тернопільщини. Не завішувала вікна, не зачиняла двері, думала: а раптом станеться диво – і постукає Борис чи Олександр? Троє синів у неї були сотенними УПА. Оплакала і молилася за спокій душі лиш одного – Ігоря. Доля двох залишалася невідомою.

Мама-росіянка виростила трьох сотенних УПА

Про історію незвичайної родини Білобородових-Мислінських ми вже писали у матеріалі «Мати-росіянка виростила для України трьох воїнів УПА». Агафія Білобородова у 1919 році вийшла заміж за українця Йосипа Мислінського. Він воював в армії УНР, був сотенним.

Йосип був прихильником української держави і виховав у такому ж дусі своїх трьох синів. Борис, Ігор, Олександр – усі вони ще в 1939 році стали членами Організації українських націоналістів (ОУН). І коли війна постукала у двері, не задумуючись пішли боронити рідну землю у лави УПА. Мати зі сльозами проводжала синів і благословляла на ту важку дорогу. І чекала. Важкі звістки одна за одною летіли до хати на мальовничий хутір: загинув чоловік Йосип. У шумських лісах помер від важких ран сотенний на псевдо «Котляревський», або, як його називали хлопці, «Батько». А то ж був її ненаглядний синочок Ігор! Зникли безвісти Борис і Олександр. Їх-то Агафія до останнього подиху чекала, сподівалася на зустріч. Адже жодної своєї дитини у труні вона не бачила, і тому материнське серце відмовлялося вірити в непоправне.   

І коли у 1978 році вже стояла на Божій дорозі, то заповіла своїй племінниці Лілії Следзинській родове гніздо на хуторі Вірля і строго-настрого наказала знайти своїх братів. Усе своє життя Лілія Адамівна присвятила тому, аби дізнатися про їхню долю.

– У радянські часи це було нелегко, – зізнається сьогодні Лілія Следзинська. – Більше тридцяти років буквально по крупинках збирала факти, свідчення. Вдалося дізнатися, що Олександр, або Шура, як ми його називали, вижив, його судили в Рівному, дали 25 літ каторги. Років через 15 після того, як він пропав, тьоті Гаші передали дивний лист з Республіки Комі, складений трикутничком і пожовклий від часу. В ньому хімічним олівцем було написано: «Я сьогодні вперше за 15 років побачив сонце…» З того ми зрозуміли, що він на каторзі десь у Сибіру. Ще коли жива була тьотя, писали листи, але всі вони поверталися з позначкою, що адресата не існує. Думаю, що Шура жив під іншим ім’ям.

Буквально декілька років тому журналістці «Вісника+К» Мирославі Косьміній у Шумському районі Тернопільської області у селі Великі Зайці Юлія Бойчук розповіла, що змалечку вона ходила з матір’ю на могилу повстанця. Мати наказувала їй берегти пам’ять про це місце. Аж до 90-х років, поки Україна здобула самостійність, вона носила таємницю у собі. Й у часи незалежності пані Юлія показала хрест з написом «Котляревський І. Й. Спи спокійно, любий Батьку». Знайшлася людина, яка, зіставивши факти, розповіла про це поховання Лілії Следзинській. Вона добилася дозволу перенести останки брата у могилу матері й підзахоронити. Так до неньки повернувся її середній син.

                                          Борис МИСЛІНСЬКИЙ

Про смерть сотенного мовчав довгі роки

Тривалий час залишалася невідомою доля старшого сина Агафії та Йосипа Мислінських – Бориса. Лілія Адамівна, хоч у часи війни була ще зовсім маленькою, зберегла пам’ять про брата.

– Я двічі його бачила. Перший раз – на Коляди. Пам’ятаю ялинку і Бориса. Він приїхав додому, такий сумний, заклопотаний… Брат був дуже серйозний і поважний хлопець. Коли приїхав на хутір другий раз, привіз воза і пару таких гарних коней. Вони досі перед моїми очима стоять. Уже був веселіший. З тих часів збереглася фотографія, де Борис стоїть у військовій формі серед хлопців і дівчат. Сама не знаю, як вона вціліла у комуняцькі часи. Довгий час ми були певні, що Борис живий і втік за кордон. Правду дізналася тільки років десять тому. Директор школи села Кімната, де я народилася, Борис Григорович Бочелюк зважився розповісти мені про долю брата. Подумати тільки – скільки років мовчав! Виявляється, Борис згинув десь на початку 1943 року в цуманських лісах. Про це йому розповів ще у 1944 році його старший брат Андрій, який був рядовим у сотні Бориса. Коли він востаннє приїздив на Вірлю з конями, то у нього було завдання зібрати сотню і піти на поміч українським повстанцям у нерівній боротьбі із сабурівськими бандами. Він мав дуже хороші організаторські здібності, і за ним пішло тоді багато молодих хлопців і дівчат, цвіт Кременеччини. Сам поліг у першому ж бою через свою необачність і відчайдушність. Сотня попала у засідку, всі затаїлись, а Борис відстрілювався з-за сосни. Там його дістала куля ворожого снайпера, там же його і похоронили. Це все, що відомо. Тому що і Андрія Бочелюка потім замордували у Кременецькій тюрмі і він більше нічого не розповів про свого сотенного.

Висадила на могилі матері анемони від старшого сина

Лілія Адамівна у свої роки вже і не сподівалася побачити місце, де загинув її брат Борис Мислінський. Але доля вирішила інакше. Її добра знайома Оленка Котляр, наречена Героя Небесної сотні Сашка Капіноса, минулого року їхала у патріотичний табір на Волинь. І Лілія Адамівна попросила її розпитати про сотенного, якого вбили біля сосни в цуманських лісах.

– І як же закалатало моє серце, коли зателефонував місцевий краєзнавець Микола Подзюбанчук і розповів, що серед лісу є сосна, на якій у зріст людини кора вирізана у формі хреста! – розказує Лілія Следзинська. – Для себе вирішила, що мушу приїхати на те місце, сама побачити! 

І Лілія Адамівна таки дісталася лісів поблизу села Берестяни Ківерцівського району. Вона трепетно торкалася рукою столітньої сосни, хреста, притулялася до дерева головою, ніби воно могло щось нашепотіти…

– Хтось же його вирізав, значить, щось знав… Як шкода, що дерева не вміють говорити… – стиха промовляла жінка.

– Тут ніхто не знає, звідкіля взявся цей хрест, – розповів Микола Подзюбанчук. – Один лісник, Яким Папежук, який прийшов працювати на ділянку ще у 1965 році, розповів, що раніше його не було. А вирізали, коли стала українська держава. Довгий час поновлювали. Хто – ніхто не знає. Але сосну навіть лісокрадії не чіпають. Дивіться: кругом пеньки зрізаних дерев. А тут така сосна – і стоїть! Років дванадцять до хреста уже ніхто не приходить. Якщо хтось щось знав, то, напевно, забрав таємницю в могилу.

– Ви знаєте, що, коли я торкнулася цього дерева, у нього така енергетика, по тілу відразу струмінь пройшов, – каже Лілія Следзинська. – Навіть не сумніваюся, що Борис лежить тут. Були ж бої. Не думаю, що його кудись могли перенести. Найімовірніше, схоронили на місці, де він загинув.

Лілія Адамівна взяла із собою на Кременеччину землі з-під високої сосни, шишок і декілька кущиків анемон… Пояснює:

– Я висиплю землю на могилку, де похоронені тьотя Агаша та Ігор. З місця, де довгий час був схоронений Ігор, розсадила на могилі барвінок. А від Бориса посаджу анемони. Так я поверну тьоті її другого сина.

Наталка СЛЮСАР, Волинська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися