Про нашу написав Ярослав Федорчук у книзі «Волинянин»
73 роки тому в Європі закінчилася жахлива війна, жертвами якої стали десятки мільйонів людей. Вони своїм життям заплатили за політичні амбіції, чвари, невміння домовлятися. Здавалося, людство зробило висновки. Кривавої бійні 1939-1945-го років народи Європи поклялися ніколи не повторювати. Проте сьогодні ту давню історію витягують нагору. Деякі політики держав-сусідів України досі не можуть поділити перемогу над фашизмом. Намагаються довести, що саме їхній народ має виняткове на неї право, що вони понесли більші втрати, ніж інші, тому подібне. Та кожен має свою правду про ту війну. І українці теж. Наша правда – у книзі «Волинянин» народного депутата багатьох скликань Ярослава Федорчука.
Коли почалася та війна, Ярославу Федорчуку було лишень п’ять років. Він жив у селі Несвіч неподалік від Луцька. У його книзі – такі знайомі назви сіл, містечок, хуторів. Тому перше питання, яке виникло: правдиві чи місцями вигадані події зображені?
– Все, що описано у книзі – на сто відсотків те, що мені особисто довелося пережити у ті часи, – відповів Ярослав Петрович. – Хоча я був ще дитиною, але дуже добре закарбувалося у пам’ять все, що відбувалося: прихід німців на Волинь, розстріли у луцькій тюрмі, зростання ненависті і ворожнечі між поляками та українцями, напади поляків разом з німцями на наші села, становлення українського опору. Те, як ми виживали, як нас убивали – усе це реальні історії. І герої моєї книги – це люди, яких я знав.
Свої переживання і почуття у книзі Ярослав Федорчук передав очима малого хлопчика Сашка. Його герою, як і йому самому, довелося пережити на Волині не лише окупацію, але й потрапити наприкінці війни у німецький табір.
– Радянська армія звільнила Луцьк у лютому 1944 року. А у Торчині, Воютині, Несвічі фронт зупинився. Тоді я жив у Горзвині у своєї тітки. Німці вивозили родини, у яких не було багато малолітніх дітей, від «передової». Такі люди потрапляли у трудове рабство у Німеччині. Так і я разом з тисячами волинян опинився там. Спочатку жили в домі у німецького господаря, де працювали дядько і тітка, а взимку 1944-1945 років нас перевели у табір. Там і зустріли Перемогу.
Як це було, Ярослав Федорчук описує у книзі без прикрас. І у цьому весь трагізм тих днів. Деякі уривки з книги.
«Настала зима… Люди голодували, мерзли і масово вмирали від голоду та хвороб… Сашко здружився з уже немолодими самотнім росіянином Єфимом... У найхолодніші дні і особливо ночі Єфим накривав Сашка кожухом, сам прилаштовувався збоку, і малий зігрівався… Одного разу, десь у лютому 45-го, він виліз з-під кожуха і тихо сказав тітці: «Дядько Єфим холодний. Він мертвий». Та підняла полу кожуха, якою прикривався Єфим. Сашко сказав правду, він спав з мертвим…»
Хвилюючі моменти того, як люди з концтабору зустрічали своїх визволителів. Це були американці.
«Люди кинулися назустріч. Танкістів вітали, обнімали, та багато в’язнів не мали сили не лише піти назустріч американцям. Вони не мали ні сили, ні почуттів навіть радіти своєму визволенню… Під вечір американські солдати… взяли табір під свою охорону. Лікарі, які швидко розгорнули польовий наметовий шпиталь, разом із солдатами почали обходити бараки і виявляти важкохворих… Табірні кухарі вже з американських продуктів під наглядом все тих же лікарів наварили рідку манну кашу. Усіх попередили про небезпеку для життя, що спричиняють переїдання та вживання не рекомендованої лікарями їжі. Разом з кашею видавали по кілька білих сухариків. Уже через два дні у таборі з’являться ящики галет, м’ясної тушонки, овочі, фрукти, шоколад… Кілька днів колишні ув’язнені вільно почувалися в місті – змінювали своє лахміття на одяг з уцілілих магазинів та напівзруйнованих будинків. Траплялися й пограбування німців – відбирали годинники, коштовності, одяг, взуття».
Страшна правда перемоги. Як і та, що відбувалося опісля. І коли сьогодні хтось намагається розповідати, що перемога – це героїзм, безстрашшя, подвиг, «можем повторить» – не вірте. Перемога – це кров, смерть, хвороби. І це не треба повторювати. Цього не можна допускати. Не вірите – прочитайте «Волинянина» Федорчука, де всю жорстокість війни показано очима маленького хлопчика.
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!