Волинянин Данило Шумук мав унікальне життя. Комуніст, який став бандерівцем. З прожитих 90 років майже 43 відсидів у польських, німецьких та радянських концтаборах. Один з організаторів Норильського повстання. Довго добивався еміграції у Канаду, а помирати приїхав в Україну.
Був комуніст – став націоналіст
Родом Данило Шумук із села Боремщина Любомльського району на Волині.
Ще у школі юнак став задумуватися, чому має вчитися польською мовою. Тож уже в 17 літ почав боротьбу проти польської окупації у лавах комуністичної партії Західної України. Коли підпілля на Волині викрили, багатьох активістів розстріляли, а двадцятирічного Шумука у 1935 році засудили до дев’яти років ув’язнення.
У цей час дружина Данила вже носила під серцем доньку. Він не тримав її на руках після народження, не чув перших слів і не бачив перших кроків. Шумук просидів у польській тюрмі п’ять років, поки у 1939-му не прийшли «совєти» і не звільнили. За ґратами він отримав середню освіту, вступив у педінститут і став учителем географії. Дуже швидко до молодого Данила прийшло прозріння про сутність сталінського комунізму: багато його знайомих, друзів, сусідів опинилися у тюрмах і у Сибіру. А у травні 1941 року і самого Шумука як брата «ворога народу» направили до трудового табору, де він будував укріплення на радянсько-німецькому кордоні. Тут і застала його війна. Майже з перших її днів потрапив до німців у полон, у концтабір для військовополонених у Хоролі, що на Полтавщині. Умови були пекельні. Їжу тут кидали просто під ноги, а під час роботи на глиняному кар’єрі часто людей затоптували...
Шумукові та ще двом його товаришам пощастило втекти з цього табору смерті. Коли пробиралися додому, то йшли селами, у яких під час Голодомору 1932–33 років повмирали люди. Страшна поставала картина: село є, а людей у ньому немає... Саме тоді Данило остаточно зневірився в радянській владі.
Від розстрілу врятувала Перемога
Пробравшись у Західну Україну, він став до лав УПА. Як потім сам напише, бо упівці робили добрі справи – боролися проти німців і більшовиків, допомагали місцевим жителям. У загонах УПА Данила Шумука називали «друг Боремський». Оскільки був людиною освіченою, йому доручили читати вишколи. Про бандерівський період свого життя він написав у книзі «За східним обрієм: спомини», яку таємно передали на захід і надрукували у Парижі 1974 року. Коли на Волинь прийшли радянські війська, він із загоном відійшов на Житомирщину, Київщину. Тут його 28 лютого 1945 року схопили і переправили у луцьку тюрму. Військовий трибунал засудив Шумука до розстрілу. Таких, як він, засуджених до смерті, у тій в’язниці було багато. Пізніше розповідав, як щоночі в’язнів виводили на подвір’я тюрми й розстрілювали. Чекав і своєї смерті, але якоїсь ночі у дворі стали часто-часто лунати постріли. Як з’ясувалося, то охорона салютувала з нагоди закінчення війни. На честь перемоги смертний вирок Шумуку замінили двадцятьма роками каторги. Навесні 1946 року його перевели в Норильський табір. Там він став активним учасником підпільного руху політв’язнів і був одним з організаторів Норильського повстання. Просидів дванадцять з половиною років, а у 1956-му справу переглянули й Шумука звільнили з довідкою про скасування судимості.
Поки Данило Шумук тікав з полону, воював у лавах УПА, йшов по етапу у далекий Сибір, сім’я аж цілих шість років нічого не знала про його долю. «Маму, мене й маленького брата як сім’ю комуніста забрали до в’язниці в Любомль. Згодом приїхав дідусь, і нас, діток, забрав до себе, а мама залишилася у в’язниці, – згадує його донька Віра Данилівна Калач. – Та невдовзі їй поталанило втекти. Босою, у лютий мороз прийшла на хутір, де ми жили». Коли влітку 45-го солдати поверталися з фронту додому, Віра з букетом черемхи побігла в село зустрічати і свого татуся. «Усі обнімаються, цілуються, а мого тата немає... Для мене, десятирічної дівчинки, то було найбільше розчарування в житті», – розповіла про свої дитячі переживання жінка.
Лише у 1947 році рідні отримали лист: мовляв, живий, але в неволі. Родина була шокована. Як так: комуніст Данило – ворог комуністичної влади?!
У таборі зустрічався з Василем Стусом
Другий свій термін Данило Шумук отримав через два роки після звільнення – у 1958-му. 10 років таборів чоловіку дали «за антирадянську агітацію». Таку статтю тоді «шили» за відмову від співпраці з КДБ. Неймовірна сила духу не дала чоловікові зламатися у таборах Воркути і Мордовії. Відсидів, що називається, від дзвінка до дзвінка. І у 1968 році отримав дозвіл жити у Богуславі Київської області. Звідси мав змогу їздити до столиці, де саме набирав обертів дисидентський рух. У цей час на Заході виходить частина його книги спогадів про боротьбу УПА. В результаті на початку 1972 року Данила Шумука знову арештували. Його визнали «особливо небезпечним рецидивістом» і присудили десять років таборів та п’ять – заслання. Покарання відбував у сумнозвісному Кучино, де помер український письменник Василь Стус. Данило Шумук у таборі постійно брав участь в різних акціях протесту, голодуваннях. Він тричі писав відповідні листи у Президію Верховної Ради СРСР з відмовою від радянського громадянства. У Парижі та Детройті вийшли його книги. Про Шумука стали говорити різні правозахисні організації. У 1978 році парламент Канади одноголосно прийняв резолюцію клопотати перед урядом СРСР про його звільнення. У 80-х він був визнаний «найстаршим політичним каторжником». Радянська влада всі звернення проігнорувала, тому Шумукові довелося відбути призначений термін покарання повністю.
Помирати приїхав на Донеччину
Усі 15 років останнього терміну на побачення до батька в далекий Сибір щороку їздила його донька Віра, яка по-справжньому познайомилася зі своїм батьком тільки після 30 років! А в казахському Каратобе, де п’ять літ відбував заслання батько, навіть хотіла залишитися. У цьому місті Шумуки зоставили по собі добру пам’ять: напроти приміщення виконкому Данило Лаврентійович заклав парк, на суцільному піску примудрявся вирощувати люцерну й кавуни, а його донька – квіти.
З останньої неволі Данило Шумук повертався, коли на життєвому годиннику стрілка показувала 72 роки. Як згадує його донька Віра Калач, до трапу літака, яким він прибув з Уральська до Москви, під’їхала машина посла Канади, і високі дипломати простежили, щоб бранець радянських таборів без проблем сів на рейс до цієї країни. Казали, що жодного дисидента ще так не проводжали, як Данила Шумука!
Він став єдиним українцем, який у числі найвидатніших дисидентів світу потрапив в Овальний кабінет Білого дому, де йому руку тиснув президент США Рональд Рейган.
15 літ Данило Лаврентійович прожив за океаном, про нього знімали фільми найкращі французькі, польські, українські кінематографісти, писали провідні газети світу. А він тужив за Україною, і таки повернувся на рідну землю в останні роки свого життя. Ніби насмішка долі, але найвідоміший політв’язень радянських концтаборів в Україні мешкав у місті Красноармійськ (тепер Покровськ Донецької області) на вулиці Соціалістичній у двоповерховій «сталінці» в квартирі доньки Віри. Вона згадувала, що батько у свої майже 90 років практично нічого не бачив і погано чув. Але кожен день проводив один і той самий ритуал – виходив з дому і йшов до місцевого військкомату, бо там на воротах були зображені тризуби. Старенький чоловік бережно торкався їх руками, обводив кожен кінчик і повертався додому. «Це для нього було святе, за це він і віддав своє життя!» – наверталися сльози на очі Віри Данилівни.
Данило Шумук помер 21 травня 2004 року. Похований на українській землі.
Підготувала Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!