Виросло не одне покоління українців, перш ніж влада дала добро на розсекречення окремих архівів КДБ. Нарешті нам стають відомі справжні факти кривавих знущань над земляками в роки Другої світової війни та у післявоєнний час. Відкриваються імена героїв УПА, які боролися за незалежність України, та прізвища їхніх катів. Оприлюднюються криваві злочини радянських партизанів. Один з них – драма, що розігралася у невеличкому селі Мукошин Любешівського району Волині і яку не забули донині місцеві люди.
Щоб записати спогади, вісниківці об’їздили кілька сіл
Історики відшукали в архівах такі дані. Була весна 1943-го... «Бандити забрали з села Мукошин швачку Кравчук. Дівчину знайшли потім мертвою в лісі. Голова, груди і все тіло кілька разів було розпороте, очі виколоті, статевий орган порізаний. Що спонукало на таке поводження з дівчиною – невідомо. Два бандити застрелили в квадраті (вказується точне місце – авт.) сестру одного з поліцейських…» Від цих страшних подробиць кров у жилах холоне. Таким було донесення про злочини радянських партизанів командиру секретної поліції білоруського Пінська гауптштурмфюреру Гезе за 5 квітня 1943 року. Тоді в околиці стояли німці, й усі дані правопорушень ретельно фіксувалися. А Мукошин розташований на кордоні, що в той час був лиш умовною лінією на карті з Білоруссю.
Сьогодні у селі проживає кількасот людей. Ми ходили буквально від хати до хати, щоб відшукати бодай якісь спогади про замордовану дівчину. Та ні тут, ні в навколишніх селах довго не вдавалося почути й слова про неї. Здавалося, стерлося минуле з пам’яті, а з ним – ім’я бідолашної, яку по-звірячому закатували в роки Другої світової війни. Бо не пригадали цього дикого факту ні місцеві історики, ні директори шкіл. Аж поки люди не вказали на дві хати старожилів. Як виявилося, в одній з них проживають нащадки радянського партизана, в іншій – родичі замордованої красуні. Нарешті ми почули її ім’я…
«Вона так кричєла, що чули люди по хуторах»
– Її звали Олена, – притишеним голосом, в якому бриніло хвилювання, почала свою розповідь Євгенія Симонович. – Олена Кравчук. Вона була родичкою мого чоловіка.
Євгенія Михайлівна мала всього сім рочків, коли стала мимовільним свідком тієї трагедії. Бачила, як мертву Оленку рідні привезли додому, її пошматоване тіло й запечену кров, що позліплювала пасма дівочого волосся. І порожні очниці, від вигляду яких аж мороз йшов по шкірі…
– Я тую дівчину знала і бачила, як її хоронили, – трохи перевівши подих, продовжила бабуся. – Багато тоді людей бачило.
– А чому зараз ніхто не може нічого пригадати? – перепитала я.
Але моє запитання залишилося без відповіді.
Євгенія Михайлівна ретельно, по крупиночці, витягувала зі своєї пам’яті коротенькі згадки:
– Я не знаю, скіко Олені було років, але дуже молоденька. Вона вчилася в Любешові на швачку. А там німці були, в нас – партізани. Олена ходила на учобу, а партізани не розрішали. Казали їй: «Не йди до них, йди до нас». Але вона їх не слухала. От партізани приїхали, її – на віз, повезли в ліс, кілометрів сім од хати, і мордували.
– Невже ніхто не міг дівчину захистити? – випитую у бабусі й помічаю, як з кімнат до нас виходять рідні Євгенії Симонович, сідають поруч й уважно її розповідь слухають.
– А хто захистить? Вони ж вооружониї були.
Кожне наступне слово змусило нас, слухачів, тамувати подих. Від страшних спогадів страшенно калатало серце, у грудях аж запекло.
– Вона так кричєла, так кричєла, – розповідаючи, Євгенія Михайлівна й сама ледь стримувала сльози. – Люди чули, бо тоді багато по хуторах жили. Але всі боялися підійти. Партізани замордували Олену і покинули. А родичі поїхали, знайшли її і привезли додому. Їхня хата, де тоді жили, досі стоїть в селі, правда, пуста. Я туди ходила, дивилася. Все бачила, яка Олена поколяна була. На собі не показуючи, і тут, і очі – все. Шо вже мати голосила – страшно було дивитися на її. Поховали дівчину в селі на могилках.
Ми запитали в бабусі, чи знайшла б зараз могилку дівчини. Вона похитала головою:
– Мабуть, ні.
– А фото Олени збереглося? – цікавлюся.
– У нас з чоловіком не було. Є ще в селі родичі, але вони молодиї, може, того всього і не знають.
Її очі на мить блиснули. Було видно: жінка раділа, що поділилася з нами тяжким минулим.
Партизана вбили, хату спалили
Зайшли і в хату нащадків одного з мукошинських партизанів. Тут ще живе його дочка Марія Пилипівна. Почувши, що ми розпитуємо про закатовану дівчину, на мить замовкла – відчувається, що знає цю страшну історію, але її душу теж ятрить те непросте минуле.
– Мого батька тиї родичі теж предали німцям. Та й його вбили. А він в Бога душею не винен в смерті теї дівчини, – плаче жінка. – Нас всього було дев’ятеро дітей в батька-матері. Я осталася послєдня, дев’ятая. Трудно, дітки, було. Як німецький самольот налетів, брат Альошка хотів мене спасти, на руки взяв. Але його ранили. Вирвало йому тіла кусок, як долоньою закрити. Мучився неділю, до німців же не поїде. Вдома в матері була самогонки бутилка, то рану заливали. Але потім стало зараження, і він помер. А хату нашу на хуторі спалили.
Сповідь цієї жінки теж хвилююча, бо її сім’я багато пережила болю. Але істинного примирення між цими двома родинами, ще й недалекими сусідами, я так відчула, не відбулося. Навіть через 75 літ!
***
«Партизани займаються нечуваними грабежами, бандитизмом і пияцтвом, роз’їжджають по селах у формі німецьких солдатів. Жителів, що тікають у ліси, розстрілюють…» Ці та чимало подібних свідчень очевидців ще ховаються в архівах. Не дивно, що радянська влада забороняла їх відкривати, а тепер вже Росія приховує ті звірства. Навіть на 76-му році по закінченні Другої світової війни страшно показати правду, бо вмить розсиплеться ідеалізований образ радянського партизана, який впродовж десятиліть плекають з екранів, шпальт газет та сторінок художніх книжок.
Наталія КРАВЧУК
На фото: Євгенія СИМОНОВИЧ
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!