Цей факт достойний того, щоб потрапити до книги рекордів. Такого на Волині не було: шестеро рідних братів Скибів із села Велика Ведмежка колишнього Маневицького району одночасно повінчалися. На це велике спільне весілля вони прийшли зі своїми дітьми. І хоча подія була 20 років тому, в селі про неї пам’ятають й досі.
Мама молилася за партійних синів
Нині у Великій Ведмежці живе лише старший брат Олексій зі своєю дружиною Галиною. Решта розлетілися з рідного села вже давно. Живуть у Вараші (колишній Кузнецовськ), Луцьку, Славуті. Разом тепер збираються на Проводи, йдуть на могили тата й мами, згадують трьох братів – Сергія, Василя, Анатолія, душі яких уже відлетіли на небо. Потім неодмінно накривають стіл у батьківській хаті. І поринають у спогади.
Сім’я Павла і Олександри Скибів нічим особливим не вирізнялася: одружилися після війни, важко працювали у колгоспі. Не обділила їх доля дітками: за п’ятнадцять років Бог дав восьмеро синів. Найменший, Юра, народився у 1964-му.
– Мама дуже хотіла доцю. Не вийшло, – сміється нині Олексій Павлович.
Брати росли дружними, один за одного горою стояли. І для всіх у батьків знаходився час, аби вислухати, підтримати, порадити.
– Ми росли у радянський час, відповідно, були піонерами, комсомольцями, потім дехто і в партію вступив. А мама наша у Бога вірила, ми всі з братами хрещені, – згадує дитячі роки Леонід Скиба, який нині живе у сусідньому з Ведмежкою Новому Чорторийську. – Прокидалися і засинали під мамину тиху молитву. «На все воля Божа» – її улюблена фраза.
Материнська молитва завжди оберігала синів. Під час армійської служби порозкидало їх по світу: Баку, Архангельськ, Очаків, Угорщина, Підмосков’я. Більшість потім все ж повернулися і осіли у рідних краях. Крім двох. Петро закінчив Челябінське військове училище, служив в Афганістані, Іраку, дослужився до полковника. Був сотником на Майдані, добровольцем пішов у АТО. Проживає із сім’єю у Славуті на Хмельниччині. Леонід також пов’язав своє життя з військом. Спочатку служив в Очакові Миколаївської області, а перед самим розвалом Радянського Союзу попав, так би мовити, на край світу – на Нову Землю, острів у Північному Льодовитому океані.
– Там ведмеді вулицями гуляли, як собаки по селу, – жартує сьогодні Леонід. – Більше десяти років я там прослужив, і за цей час жодного разу ні на море, ні у гори відпочивати не їздив. Тільки додому, до мами і тата. Тим більше, що жінка Наталя родом з Чорторийська.
Вінчальні вінці над батьками тримали діти
Треба сказати, що дружин усі брати Скиби знайшли на рідному Поліссі, у сусідніх селах. Кожному синові батьки весілля робили на 300–400 гостей.
– Шалаш у нашому дворі багато років не розбирався. В армію проводжали, зустрічали, женилися, діти родилися. Завжди гостей повно було, все життя на виду, – розповідає Леонід.
Єдине, що робили таємно, то хрестили дітей. Тоді ж не можна було. І вечорами поза хатами в церкву носили, і до батюшки додому, і в сусідні села.
– Наші чоловіки боялися у ті роки до церкви ходити. От, наприклад, мій Льоша був секретарем комсомольської організації колгоспу, так що дітей без нього ми з бабою Сяньою хрестили. Я ж завжди до храму ходила, навіть у двадцятці була, – розказує старша невістка Галина Скиба. – Звісно, хотілося б обвінчатися, щоб не жити у гріху. Але про це і мови у 70-ті роки не могло бути. Хоч батюшка мені весь час під час сповіді за вінчання нагадував. Все змінилося у 90-х. До церкви люди стали ходити відкрито, не треба було ні від кого таїтися. Дихнули ми легше. Стала я намовляти свого чоловіка повінчатися. Ще невістка Оля з Луцька підключилася. Бабі Сяні ідея сподобалась, і вона загорілася, щоб усі її сини шлюб у церкві взяли.
Жінки майже одразу підтримали свекруху і старшу невістку. А от чоловіків довелося вмовляти. Декого партійне минуле не відпускало, а дехто й не розумів, навіщо після десятків років шлюбу ще й вінчатися. Тут своє вагоме слово сказав старший брат Олексій. Він погодився першим, а за ним і решта. Почали думати, як би так організувати і підгадати, щоб усім разом до вінця стати. Справа, треба сказати, була дуже непроста. То одній парі не виходило, то іншій. Так тривало декілька років. Нарешті зорі зійшлися, як то кажуть, у січні 2000 року. Того дня до шлюбу стали шестеро пар Скибів, лише двоє не схотіли. Приїхав і Петро з дружиною зі Славути, і навіть Леонід з Нової Землі прилетів. Вінці над своїми батьками тримали їхні дочки, сини, зяті (на всіх братів Скиб було сімнадцять дітей). На таїнстві були і двоюрідні брати та сестри.
Гуляння такого, як на першому весіллі, звісно, не було, короваїв не пекли. Гостину організували у маминій хаті. Тато Павло, на жаль, до цього моменту не дожив. Гостей було кілька десятків. Усі свої. Посиділи, поговорили, повеселилися. Обійшлися без музики і танців: на них місця у хаті не вистачало. А на вулиці ж зима.
Залишилось тільки зібрати документи і зафіксувати факт одночасного вінчання шістьох братів у Книзі рекордів Волині.
Наталка СЛЮСАР
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!