Настя до побачення готувалась ще за тиждень, бо таких дифірамбів від подруги про Сашка наслухалась, що сумнівів не було – то саме той, хто їй потрібен. А що? Він самотній, забезпечений, має власну фірму, спокійний, а на фото ще й дуже симпатичний. Ну, чим вона йому не пара? Харківські кавалери з ніг збились, обхожуючи Анастасію Федорівну, хазяйку великої мережі жіночих салонів, високу доглянуту красуню за тридцять, але вона все носом крутила. Були вони якісь нахабні, розв’язні, швидко сідали їй на шию та випрошували грошей на бізнес. А от толкового чоловіка для життя ніяк не траплялось.

А тут ще ця війна. Он скільки чоловіків вже на фронт забрали, а скільки похоронок прийшло… Подруги жартували, що видадуть її заміж за якогось генерала, адже Настя не раз допомагала грошима військовим, закуповувала для них дорогу та таку потрібну оптику, але вона лиш відмахувалась: нащо їй ті військові, вже мала собі таке щастя, тепер треба спокійного і толкового.

Отак і зустрілись в дорогому ресторані: окрилена сподіваннями Настя та роздратований марною тратою часу Сашко. Звичайно, двом дорослим, розумним та цікавим людям було про що поговорити – бізнес, подорожі, політика, зрештою, війна. Поки розмовляли, жінка розглядала потенційного жениха, і з кожним поглядом він подобався їй все більше й більше: розважливий, розумний, цікавий, поміркований, начитаний і дітей любить. До кінця вечері Настя настільки ним захопилась, що й не помітила, що Сашко не прагне провести її додому, навпаки, списала усе це на вихованість і поставила йому в думках ще один плюс.

Сашко повертався у своє невеличке містечко на Львівщині і думав про Настю. Ніби все при ній: і розумна, і гарна, а що вже доглянута – мрія, а не жінка. І розмовляє правильно, і в бізнесі розуміється. А от не зачепила… Не було в ній отого головного, дівочо-скромного, ніжного, що змушує серце битися швидше, а голову – робити дурниці. «Ну, ні, то й ні», – вирішив для себе, та й почав складати план роботи на завтра.

Минуло кілька тижнів. Час від часу вони зідзвонювались. Телефонувала в основному Настя. Розмовляли на загальні теми, про бізнес, який так важко вести через кляту війну, про те, хто скільки виділив на армію цього разу. Але як тільки жінка старалась перевести мову на щось більш інтимне, Сашко одразу або завершував розмову, або зводив усе на якісь жарти. І все частіше ці розмови закінчувались докорами: 

– Саш, невже я не заслуговую на твою увагу? Невже я тобі настільки не подобаюсь? Що я роблю не так? Чому ти не хочеш до мене приїхати? Невже я недостойна тебе?

Врешті Настя не витримала і поставила питання руба: 

– Скажи мені прямо і не морочи голову: ми будемо зустрічатись чи ні?

– Сонечко, але я ж тобі нічого й не обіцяв, – розгублено відповів Сашко щиру правду. 

Жінка кинула трубку, і більше вони не спілкувались. Час від часу думка про цю прикру розмову з’являлась у його голові, але що він мав робити? Сашко вчинив порядно, нікого не обманув, не скористався, але все одно відчував себе паскудно.

Минуло ще кілька неспокійних тижнів. Ситуація в країні все погіршувалась, новини зі сходу не тішили, бізнес ледь тримався, і Сашко серйозно став думати про те, щоб кинути все і піти на фронт. Навіть почав підшукувати собі амуніцію. І тут цей сон. Ледь дочекався ранку, щоб передзвонити у Харків до однокласниці.

– Ой, то ти нічого не знаєш? Та це ж майже сенсація! – заторохкотіла Жанка в трубку, як тільки запитав про Настю. – Та вона ж покинула все і подалась на війну! Пам’ятаєш, там вона хлопцям допомагала? Так-от, вона до них раз поїхала з якоюсь передачею, другий, а потім здибала собі там якогось офіцера – і все! Подалась до нього на фронт! Уже з півтора місяця там воює!

Приголомшений Сашко поклав трубку і мовчки втупився у стіну. Це він, це все він винен, це він змусив Настю поїхати на війну, це його неуважність так образила жінку! Кілька днів не міг собі знайти місця, знову і знову повертався до їхніх розмов, і щоразу розумів, що інакше вчинити він не міг – ну, не лежала душа до неї. А потім все ж не витримав і подзвонив. Настя навіть не дуже здивувалась, по голосу було чути, що заклопотана іншими справами, але дзвінку зраділа. Коли почула про сон, то на хвильку замовкла, а потім сказала:

– Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна! Тоді мені було дуже боляче чути твою відмову. Я закохалась у тебе так, що навіть не помітила – тобі до мене байдуже. Готова була покинути все і переїхати у твою провінцію. А ти не захотів… Так образливо стало, плакала кілька днів, жити не хотілось, тому й поїхала сама до хлопців на фронт. Яка мені вже була різниця? І знаєш, там усе інакше. Там я дуже швидко зрозуміла, як насправді хочеться жити. Потім повернулась до Харкова, відіспалась, походила містом і зрозуміла, що вже не можу тут бути, що моє місце там, біля них. Продала одну машину, купила хлопцям ще трохи амуніції, продуктів, форму, завантажила свій джип та й вирушила назад. Знаєш, приїхала до них, хлопці тішаться, розвантажують машину, а Олег, їхній офіцер, взяв мене за руку, стиснув її і каже: «Вернулась? То вже й не відпущу». І все – не відпускає. Розумієш? Якби не ти, Саш, я б і не жила! Я б і не знала, як воно – жити і любити по-справжньому, як воно – дорожити кожною секундою! Дякую тобі! Але ти не йди сюди, я тебе прошу, не йди – тобі тут не місце…

Сашко кілька днів ще ходив приголомшений, а потім пішов у церкву і поставив свічку за здоров’я Насті, яка з вдячності за своє щастя стала для нього ангелом-охоронцем.