Світлана згадувала, як проводжала чоловіка в Афганістан. Як однією рукою махала Віктору вслід, а другою гладила свого кругленького животика, бо за кілька місяців мала народжувати. Плакала, бо Вітя міг скористатися батьківськими зв’язками і не йти на ту війну, міг би залишитися з нею, дослужити у рідному місті.

– Не можу, – виправдовувався. – Зрозумій мене правильно, там мої друзі, моя частина, я повинен виконати обов’язок.

Як чекала вона від коханого листи! Перечитувала кожен рядочок, кожну букву по кілька разів, цілувала конверт, притуляла аркуші до грудей. А ще переживала. Бо в листах Вітя розповідав про далеку країну, і вона крізь рядки бачила бідні оселі, змарнілих, голодних людей. Чоловік любив повторювати: «Вбогість усюди: одяг, житло, навіть очі…» Власне, картинку про чоловікову службу складала з ось таких деталей, бо, коли напряму допитувалася, чи часто стріляють, чи не голодний, відповідав дуже скупо: «Не бійся, прорвемось». Якось написав, що один лейтенант захотів повісити надворі термометр, який узяв з дому, бо було дуже спекотно. На ньому були позначки до 50 градусів. У обід на сонці прилад луснув. «Пекло в тебе там, Вітюнь…» – писала йому у відповідь, не знаючи, що те пекло не лише надворі. Бо душмани постійно влаштовували засідки, хлопці гинули десятками, зокрема і з Вікторової частини. Про це він мовчав.

Світлана ось-ось мала стати мамою, тож швиденько спакувала сумку з усім необхідним й викликала батька, аби відвіз її у лікарню. Вже стояла в порозі й діставала ключі, щоб зачинити двері, як раптом задзвонив домашній телефон. Не хотіла вертатися, бо ніби погана прикмета. Але щось таки змусило зайти у квартиру й підняти слухавку. Телефонували з частини: Вітя… підірвався на міні. Жінка зблідла. Батько, побачивши вираз її обличчя, вмить підбіг, посадив доньку на диван і сам став розпитувати по телефону деталі. З’ясувалося, чоловік не загинув, хоч і отримав тяжке поранення. Скоро його літаком доправлять в Україну.

Світлана народжувала сина в той момент, коли його батька з того світу повертали хірурги. І коли Віктор нарешті прийшов до тями в реанімаційному відділенні, медсестри його ощасливили: «Маєш богатиря, 4100 вагою! Борись, бо є для кого жити».

І Віктор боровся. Хоч осколками прошило живіт та ноги, за кілька місяців він підвівся.

Світлані спочатку було дуже складно: на руках мала дитина, ще й чоловік, який слабо давав собі раду. Але не це лякало. Вітя щоночі зривався й зі словами «Духи, там духи!» спросоння кидався кудись бігти. Малий Сашко і собі від того будився та заходився плачем. Мати нишком стала радити Світлані розійтися з Віктором, бо ж спокою вдома нема, але жінка обірвала на півслові:

– Я ж присягала йому в церкві – в радості і горі бути поряд. Ми це здолаємо.

Й справді, за рік нічні кошмари порідшали, а згодом узагалі стали давати знати про себе раз на кілька місяців, а то й півроку. Сімейне життя задзюрчало у тихому руслі, як колись, як тільки побралися…

Минуло майже тридцять літ. Сашко привів додому дружину Іру, одне за одним пішли дітки – хлопчик та дівчинка. Як Світлана з Віктором цьому тішилися! Бо Господь їм не послав більше дітей, а невістка стала справді за рідну дочку.

Родина саме сиділа за столом, святкуючи іменини Сашка. Раптом у двері подзвонили.

– Певно, хтось з друзів, я відчиню, – сказала мати й поспішила в коридор.

– Олександр Вікторович удома? – запитав незнайомець.

– Так, а хто питає? – поцікавилася Світлана.

– Військовий комісаріат, принесли повістку…

У жінки душа обімліла. В голові знову зринули Афганістан, чоловікові кошмари й власні тривоги. Тепер що, й сина хочуть забрати на війну? Хіба нема більше кому служити? Он сусід двері у двері, Андрій, – кадровий військовий, Сашків одноліток. Але його комісаріат уперто не може знайти. Як таке може бути? А в Саші серцева вада, навіть в армії не служив через це, був комісований. Як йому носити автомат, коли лікар навіть дітей підіймати просив обережно?

– Не пущу! – скрикнула жінка й саме хотіла зачинити двері, як підійшов син і йому простягнули папери.

– Підпишіться.

Світлана весь день не могла знайти собі місця – Саші довго не було, його мобільний мовчав. Щойно повернувся, горличкою до нього полетіла:

– Ну що, з’ясувалося все, тебе не беруть в АТО?

– Беруть. Завтра від’їжджаю на навчання.

– Ти ж сердечник! Ти їм показував папери? То ж з дитинства лікуєшся… Хай-но я піду, я їх там усіх на місце поставлю!

– Не треба, мамо. Як не я, то хто? Хай інші ховаються. З них і так на фронті толку не буде. Я ж мушу виконати свій обов’язок… 

Світлана вже чула ці слова. Тоді, коли чоловіка забирали в Афганістан. Мовчки обняла сина, притулила міцно-міцно й пішла до Іри, аби допомогти їй скласти сумку синові в дорогу.

Щодня о шостій вечора Світлана з невісткою дзвонять Сашкові. Обидві з трепетом завмирають, коли довго йдуть гудки, й полегшено зітхають, як чують рідний голос. Як і батько, у деталі життя на передовій не втаємничує, але щоразу повторює: «Чекайте на нас з перемогою. Вона вже близько».