НАЙБІЛЬШЕ З УСІХ БОРЦІВ ЗА УКРАЇНУ ВИСТРАЖДАВ МИКОЛА КУРЧИК
Микола Курчик – людина-легенда. Він багатолітній політичний в’язень комуністичного ГУЛАГу, двічі засуджений радянською владою до розстрілу. Загальна судимість сягнула… 75 літ! Проте повернувся додому живим та нескореним. Система не вбила у ньому того найціннішого, що мав і чим дорожив, – любові до України.
Верниволя з хутора Надія
Хутір Надія розкинувся за селом Харалуг Корецького району Рівненщини. Під час війни молодь утворила там потужну підпільну групу Організації українських націоналістів. Входив до неї і Микола Курчик. Спершу займалися пропагандистською роботою, а в 1942-му почала формуватись УПА. Штаб «УПА-Північ» дислокувався саме на харалузьких хуторах. Миколу Курчика направили на вишкіл, і на старий Новий рік, 14 січня 1943-го, він приймав присягу на вірність Україні. Обрав собі псевдо «Верниволя». Мав тоді хлопець усього 19 літ.
Під час служби доля особисто звела його з Климом Савуром та Бульбою-Боровцем! Та за рік націоналісти були змушені перейти у підпілля. Миколі виготовили фальшиві документи, згідно з якими він «помолодшав» на чотири роки. «Стрибки» вишукували тих, хто ухилився від призову до радянської армії. Не раз перевіряли документи і Миколи. Завжди обходилось. Та одного разу серед «стрибків» виявився однокласник Курчика. Оглянувши документи, вдоволено вигукнув: «А я знаю, що ти не з 28-го, а з 24-го року!..» І юнака схопили чекісти.
А далі життя повело, як у гостросюжетному кіно. Мордували по тюрмах у Рівному та Львові. А коли скінчилася Друга світова війна, то західняків звезли під Київ, у Білу Церкву, де оголосили, що їх «пробачають» і таки призивають до лав армії.
Попав у камеру Бандери
Микола чудово розумів: про те, що він був у повстанській армії, його кати рано чи пізно дізнаються. Тож разом з товаришем підкупив у штабі писаря – і «виписав» собі «путівку» на службу подалі від України. Опинився у Берліні. У той час німецька столиця була розділена на сектори, в яких стояли радянські, американські, англійські війська (колишніх союзників). Курчик разом з двома друзями з Тернополя вирішує перейти в «американську» зону окупації й попросити політичного притулку. Проте «свої» відреагували дуже оперативно: по радіо оголосили, що троє солдатів жорстоко побили офіцера й дезертирували. Назрівав міжнародний скандал, і США відмовили…
Через кілька годин перебіжчиків забрав радянський конвой. Військовий трибунал-«тройка» тривав кілька хвилин і виніс вирок: «вища міра покарання – розстріл». Але у Радянському Союзі тимчасово відмінили смертну кару. Тож Курчика на чверть століття відправили до концтаборів. А було йому лише 25 літ.
Так він потрапив у свій перший концтабір Заксенхаузен й опинився у камері, де свого часу німці тримали Степана Бандеру.
Далі був Кенгір у Казахстані. Там, у жіночій зоні, відбували покарання… три однокласниці Миколи Курчика. І він мав змогу перемовитися з ними кількома словами крізь колючий дріт, дізнатися, що робиться в селі, й дати звісточку додому, що живий (бо дівчата мали можливість писати листи).
Невдовзі табором поповзли чутки, що з в’язнів формують етап на арктичні острови у Північному Льодовитому океані. З тієї вічної мерзлоти не поверталися. У списки попав і Микола Курчик. Дізнавшись день відправки етапу, він… заховався у господарському дворі й не з’явився на перекличку. За це йому добре дісталося. Врешті, у Кенгірі його не залишили – перевели у концтабір для штрафників, відомий як «Долина смерті», що неподалік Караганди (Казахстан).
Норильські табори і другий розстріл
Потім потрапив у п’ятий норильський табір, що у Красноярському краї Росії. Микола не був покірним в’язнем, тож часто сидів у карцері. Саме там він зустрів звістку про смерть Сталіна. Розповідав про це так: «У березні 1953 року якраз сидів у «бурі», коли старший наглядач оголосив: «Советский народ понес большую потерю – умер наш вождь и учитель товарищ Сталин!» А весь карцер: «Ура!!!» Наглядачі розлютилися, довго не могли нас заспокоїти і стали стріляти через двері по зеках». Після цього і спалахнуло сумнозвісне Норильське повстання. Бунтівників розстрілювали сотнями… Там куля знову Миколу Курчика оминула. Та покарання за участь у заворушенні отримав не м’якше. Його разом з іншими ув’язненими етапом відправили у Магадан. І за «створення бандитського угруповання та норильське повстання» Миколі вдруге впаяли «розстріл».
42 дні у камері смертників стали справжнім випробуванням. Спочатку чоловік здригався від кожного брязкоту в коридорі, очікуючи: ось, це вже по нього прийшли. Було важко опанувати страх. А потім змирився з думкою, що має загинути, навіть почав читати книги. І ось приходить рішення Верховного Суду: замінити розстріл на 25 років таборів особливо суворого режиму і п’ять років «поражения в правах».
Пізніше, коли Миколі Курчику відмовили у реабілітації, члени комісії заявили: «Розстріл – занадто м’яке покарання». Хоча, щоб отримати свободу, в’язню пропонували покаятись і зізнатись у «любові до радянської влади». Та він відмовився.
Микола Курчик у сталінських таборах провів 31 рік, 2 місяці і 25 днів! Звільнився у 1979 році. Проводжати легендарного зека вийшло навіть усе начальство.
На жаль, мама так і не дочекалася сина додому. Хоча навідувала його у таборах – уперше побачила Миколу через 16 років розлуки. А батька він догледів до старості. За три десятиліття каторги чоловік заробив усього 729 рублів та три місяці відпустки. Потім працював на пластмасовому заводі у Корці, а через два роки остаточно осів на своєму хуторі.
Вподобав удову з п’ятьма дітьми
Цікавою була й особиста доля Курчика. Вернувшись нарешті додому, став відновлювати свої документи. А в сільраді працювала Людмила Томашевська. Жінка була не така вже й молода, вдовиця (старших з п’яти дітей уже поженила, а найменше ще до школи не ходило), проте вродою помітно вирізнялася з-поміж сільських жіночок. Завжди ходила з акуратною зачіскою, в костюмчику і з бусами.
– Поїхали разом за його документами у Корець, – згадує Людмила Олексіївна. – Потім він мене зводив у ресторан. І так ми почали дружити. Який він культурний був! Ніколи тобі не заругається, як щось йому треба, то так гарно дозволу просить. Золота людина. Але мені запрещали з ним дружити, бо ж він осуждьонний. То ми стали в украдку ходити (сміється. – Авт.). Але я недовго в сільраді проробила. Через нього мене таки зняли.
Може, і зійшлися б тоді Микола та Люсі (з наголосом на останньому складі – так чоловік до останніх днів називав свою половинку). Та на заваді став його батько.
– Старий Яків був дуже вредний. Як взнав, що він до мене ходить, каже: «Шо ти ходиш? У неї п’ятеро дітей! То вони ж тобі геть і штани знімуть», – щиро ділиться бабуся.
І чоловік, якого не зламали сталінські табори, волі батька… підкорився. В дружини Миколі насватали бездітну Настю із села. От він з нею і розписався.
Запитую, чи довго Людмила Олексіївна гнівалася на Миколу за це. Адже від людей знаю, що Курчик з офіційною дружиною фактично не жив і далі упадав за своєю Люсі.
– Настя в селі з мамою сиділа, а він – на хуторі. То Микола і дальше до мене став ходити. Але я його не відбивала, в них не було подружнього життя. Розписався з нею, а мені зустрічі назначав: то в Корці, то тут, – посміхаючись, щиро розповідає жінка.
Пізніше Микола пропонував Люсі офіційно узаконити їхні стосунки, та вона відмовилася.
– З гонором були? – питаю.
– Та ні. Чесно? Я думаю, в мене фамілія краща – Томашевська, чоловіка дід і баба були панського роду. А то буде Курчик… – каже.
А ще на хуторі Надія світла не було. То Людмила Олексіївна все жартувала: «От проведеш світло – заміж за тебе піду». Він і провів. Мав уже під вісімдесят літ – і знову свою Люсі покликав. А вона таки не погодилася.
Але мало не щодня ходила до Миколи чи він до неї. З хутора напростець від її хати кілька кілометрів. Бувало, залишалась у його Надії на кілька днів. Напече пирогів – ще парують, а Курчик уже несе гостинці її дітям, у село.
– Він маму до самої старості до себе горнув, – пригадує донька пані Людмили Світлана. – Всі в селі завідували. Завше притулиться, просить, щоб біля нього посиділа. Дуже любив її. А що вже гостинний був – ніхто повз хату не пройшов, щоб не нагодував. Завше мав смачну каву, чай, печиво, добру ковбаску – для гостей тримав.
У земляків не заслужив і згадки
А роки йшли – давало про себе знати каторжне життя, здоров’я слабло. Хоч, як глянути на нього, ніхто ніколи б не дав йому стільки літ, як мав, бо виглядав на добрих два десятки років молодшим. Коли Миколі стало важко ходити, купив собі мопеда, щоб у село їздити.
– А ще наш дід дуже грамотний був, понавиписує газет і журналів, пачками йому носили. І слухав радіо «Свобода». Коли звучав гімн України, завжди вставав і плакав… А на День Незалежності нікому не давав нічого робити. То для нього було дуже велике свято. І прапор на хаті в нього завше висів, – згадує названа донька Світлана.
Розповідають і про ще одну Курчикову мрію. Він хотів почути молитву в сільській церкві українською мовою. За це на нього… знову наслали КДБ.
– Десь наприкінці 80-х років Микола Курчик приніс у нашу церкву українські богослужебні книжки, – розповідає Людмила Кирильчук, вчителька початкових класів з Харалуг. – Певно, з Канади йому передали. А мій батько був церковним старостою. Перед тим храм був закритий, і в 1986 році двоє селян поїхали до самого Горбачова за дозволом. От через два роки і відкрили. Десь тоді і приніс до церкви Микола ті книжки. І на нього зробили донос. Сільська головиха визвала кагебістів. Приходять до нас ввечері (бо ж батько староста) – і давай казати, що Курчик нібито погрожував батюшці. А батько заступився. Сказав, щоб не обмовляли людину…
Зрозуміло, що після цього Микола став обережно вибирати товаришів для спілкування. За Ющенка Курчик ожив, адже війнуло свободою, бійці УПА отримали пошанування. Але коли до влади прийшов Янукович, Микола Якович, розпереживавшись через долю країни, ледь не помер. Місяць його в лікарні тримали, відкапали. Та прожив після того ще недовго. Він стежив за подіями в Україні вже не лише по радіо, а й з екрана телевізора, якого йому презентував табірний товариш… Левко Лук’яненко (у Мордовії 15 років разом сиділи в одному таборі). І дуже йому за все, що діялося, душа боліла.
– А то ми з мамою в нашого діда в гостях були, ще миску дерунів нажарили, сиділи за столом, балакали. Раптом йому мову потягло, ноги відібрало, руку відняло… Інсульт розбив, – згадує Світлана.
Згас Микола Курчик на дев’яностому році життя. На цвинтарі височіє гарний пам’ятник, з якого на нас гордо дивиться нескорений патріот. На могилку частенько навідується названа донька Світлана, бабця Людмила – зрідка, бо ноги вже не слухаються. Цікавлюсь у сільського голови Харалуга Надії Фіщук, як у селі увіковічили ім’я свого героя, людини, про яку сам Левко Лук’яненко колись сказав, що він «найдовше за усіх на світі відбував покарання за любов до Батьківщини – України». І відповідь просто убила – «ніяк».
– А він в нас у селі не користується авторитетом, – кілька разів повторила Надія Іванівна.
І в душі все аж стерпло. Пам’ять нащадків виявилася надто короткою…
Наталія КРАВЧУК,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!