Сирітку грудьми вигодувала рідна сестра

– Мама моя була кругла сирота. Тоді тіфус якийсь ходив (хвороба тиф – Авт.). То баба вродила її, і не знаю, скілько неділь пройшло, як померла. А дід ше вперід від того тіфусу згинув, – каже жінка.
А в сім’ї було вісім синів-дочок. Найстарша з них, Катерина, мала вже свої дітки. От вона й забрала новонароджену Ольгу до себе. Давала груди і своїм малятам, і маленькій сестричці. Маючи шість рочків, Оля стала найматися до людей пасти скотину. Бо ж сирота, нема як жити. А поки худібку пасла, то ще людям сорочки встигала вишивати. Отак десять літ і промайнули.
– А там батько мій знайшовся, – продовжує Катерина Павлівна. – Він був з хутора Бірки і ходив до неї на пасовисько «на любов» – вони там посидять, посміються. Так колись було. Потім мама казала, шо його не любила, але мусила замуж іти, бо не було де голови подіти. А в батька тіко мати була, вдовиця. То разом з нею і жили. І я на Бірках родилася, і два брати мої. Назвали мене на честь тьотки, яка маму вигодувала, Катериною.
А там стала війна. Важко було виживати, але ще гірше зробилося, як почали з лісу то одні, то другі «хлопці» навідуватися.
– Батько ходив до тьотки Катерини робити, як до помещиков – за ту дружбу хорошу, – далі веде мову жінка. – От він подався до неї ліс різати. А тут додому прийшли якісь невідомі і сіли бритися в хаті. Батькова мати Мелашка до них і каже: «Шо ви, дітки, отако сіли. А як, не дай, Бог, зараз другі прийдуть?» Бо ж ходили тоді і бульбаші, і червоні. А вони далі своє роблять. Сидить баба, картошку чистить, а я коло неї бігаю. Аж і справді другі ідуть. Побачили в окно, шо тії бриються – і стали стріляти.
Зчинилася в дворі бійка. Одні втікали, інші кинулися наздоганяти. Стара Мелашка заламувала руки: «Що ж то буде? Зараз всі погинемо…» Як у воду дивилася. Ті, другі, повернулися і просто у дитини на очах бабу вбили. Тоді хату і хліва спалили й втекли.
Тієї ночі спала сім’я по сусідах. А на ранок прийшли треті… Пов’язали батька Павла, в Ратно забрали, а маму Ольгу з двома дітьми (бо старшого сина Колю жінка до тієї ж тітки Каті відправила, «щоб чадо розвелося» на батьківській землі) посадили на воза й теж з хутора вивезли. Куди їхали – ніхто не знав.

На квитки додому заробляли цілий рік

– Повезли нас на Дальній Восток, в Хабаровський край, а батька осудили на 10 років і відправили в Комі, – не може про це без сліз згадувати Катерина Павлівна. – Він сидів у місті Інта.
Тітка Катерина стала «зв’язковою» між родиною, бо Павло та Ольга нічого не знали про подальшу долю одне одного. Їх із хутора вивозили нарізно – і далі ниточка обірвалася. Коли батько опинився в Інті, написав тітці Катерині. Туди ж листа з Хабаровська надіслала мати. І тітка обом відправила адреси, щоб подружжя могло між собою листуватися.
– Батько потім все згадував: «Принесуть мені три рублі на махорку курити, а я їх да й вишлю діткам на хліб». А ми страдали, з голоду пухли. Якийсь кишмиш лазили по горах збирали з меншим братом Мойсеєм і його їли, – згадуючи пережите, знову плаче жінка. – А як Сталін вмер – зразу пустили нашого батька з тюрми. І він приїхав до нас на Дальній Восток. Поробили тато з мамою там ше рік, шоб на білєти додому було, і так ми вернулися.
Приїхали в Самари, батько чемодани кинув у жінчиного брата, а сам побіг на рідні Бірки подивитися, як там батьківська земля. Зустрів хутір пусткою – ані сліду людського не лишилося. Гірко заплакав. А тоді взяв чотири кілки, вбив у землю, переплів лозиною – і стала в тому «шалашику» сім’я жити.
– І трошки легше стало. Одна тьотка овечку дала, друга – телючка. А через зиму батько нарізав дерева і поставив невеличку, як коробочка, хатку – була десь два на два метри. А в ній піч поставив. І шо ж ви думаєте, приїхали до нас управляючий з бригадіром, скинули комина, піч розбили і перевезли нашу хатку в село. Деревом на вулиці скинули – і живи, як хочеш… Отак ми всю жизнь страдали, – зітхає. – І з цьої хатки я вже заміж пішла.

Під час операції лишили в животі бинта

Зі своїм чоловіком Трохимом Катерина Павлівна, зізнається, жіночого щастя не знала. Хоч сам виріс сиротою, біду змалку знав, а жалості до неї не мав. Його батько на фронті загинув, а мати з п’ятьма дітьми ледь кінці з кінцями зводила. Ходила «по старцях» з торбочкою, борошенце випрошувала. Принесе, сховає в коморі, а діти знайдуть, голодні ж бо, витрусять все до піщинки, розділять на п’ять купочок і давай злизувати. Мати прийде – б’є, бо нема з чого хлібини вчинити. А що вдієш? То двоє дітей й не вижили… Ось так радянська влада турбувалася про солдаток.
Взяв Трохим Катерину зовсім молодою. Жити не мали де, то й подалися шукати «долі хорошої і хліба кращого» аж в Архангельську область.
– Там був чоловіка брат, то і ми поїхали на заробітки, сучки рубали, – згадує жінка. – Мені було 18 років. Там і завагітніла. А як прийшлось родити – апендицит лопнув. То я чуть і не вмерла. Двадцять три дні мене кормили через ніздрю. А ще ж бинта в животі зашили, то півтора року все гнило, простинню перев’язувалася. Але лежу я, вмираю, а мій Трохим за цей час знайшов собі бабу. Водив її до хати, а до мене в лікарню не йшов. І сина Андрійка не провідав. Лікар бачить, шо діло – біда, і написав листа додому, щоб хтось приїхав.
І помчала в Архангельськ з Волині мати, а потім і брат. Коли забирали виморену лікарнями Катерину з немовлям на руках, Трохим таки опам’ятався. Додому повернулися разом. За зароблене у сусідніх Кортелісах купили стареньку хатину й перевезли її у Самари.
Нажило подружжя двоє діток. У кожного з них по-своєму доля складалася. Син жив у Білорусі, а донька Валя вдруге вийшла заміж за хлопця з батьківського села. Ось вже й внучка Віка біля бабці Катерини стала бігати.

Розбилися в аварії після віщого сну

Віці пішов одинадцятий рік, як вона так захворіла, що батьки мусили везти її в лікарню. Температура трималася близько 40 градусів, не можна було збити. Боялися, що за ніч згорить. Завезли в Ратне, а дитина тремтить, вкрити нема чим. Знайшли там якусь ковдру й пообіцяли, що зранку все своє привезуть.
– Ви знаєте, перед тим всім Валі сон снився, – гортаючи у пам’яті ті трагічні спогади, розповідає жінка. – Вони збиралися разом їхати в Карпати. А то якось зранку ходить дочка сумна. Допитуюсь чого – не розказує. Потім розплакалася: «Шось нас страшне ожидає. Бо снилася мені покійна баба Оля, через окно на нас дивилася. Напевно, мамо, то смерть заглядала»… Я давай втішати, а вона своє: «Або ви вмрете, або батько, або чоловік поїде в Карпати і не вернеться. Бо я вже не поїду з ним, хай там шо». А потім каже: «Мам, а якшо ми обоє згинемо, а Віка зостанеться, то хай буде коло вас».
Пройшло не більш як п’ять днів – і сон збувся. Коли батьки їхали в лікарню провідувати доньку, потрапили в аварію. На жаль, ні мама, ні тато Віки не врятувалися.
Як Валя заповідала, так стара Катерина і зробила. Оформила опікунство і стала глядіти онуку. Тоді Віка ходила лише в п’ятий клас.
– Я свої діти так не годувала, як її, – каже жінка. – А все одно все недобре, бо нема батька-матері. Не могла бідна дитина того горя пережити – сильний стрес для неї був. А після 9 класу пішла Віка на фармацевта в медичний коледж вчитися. Пам’ятаю, як потім приїхала додому – така уважна стала, услужлива. Дуже змінилася.
Тепер Віка вчиться в Києві у Національному медичному університеті імені Богомольця. Й невдовзі матиме відразу дві вищі освіти – на стаціонарі вчиться на лікаря-терапевта, а заочно «тягне» ще й фармацію!
Бабця Катерина тільки й живе думкою про онуку. Чекає її приїзду, як найбільшого щастя. Щодня сповідується сама перед собою, чи ж все зробила, щоб дитина відчувала себе любленою, щоб ніхто сироті не дорікнув ущербністю. А ще молить Господа, аби послав дорогенькій внучечці здоров’я і добру жіночу долю – не таку стражденну…
Наталія КРАВЧУК, Волинська область

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!