Степан досі не може оговтатися від втрати, хоч минуло два роки. Біда ще більше його згорбила. І літ тих стільки за плечима! Так і гнуть до землі. «Шкода синка, - мовив, оглядаючи вишню, що так рясно вкрилася, мов снігом, квіточками. - А він її садив, він... Непутящий був, та шкода кровинку...»
...Степан любив 9 Травня. Завше брав участь у сільських торжествах. Адже у Другій світовій дійшов аж до Німеччини. Він так ненавидів ворога, що ще до повноліття втік з рідного краю до партизанів. А там - і на фронт. Батьки на сина покладали великі надії, бо думали, що буде господарем, жениться і житиме біля них. Хлопець ріс не ледащо. Але... Війна чорним круком постукала у двері. Батька забрали на війну, мати, яка мала, окрім Степана, четверо дочок, схрестила руки на грудях і почала голосити: «Чи ж повернеться? А хто у господарстві лад даватиме?» - і з надією поглянула на Степанка. А той, не довго думаючи, дременув вночі у ліс, написавши матері записку: «Я - за батьком. Не гнівайтеся, мамо...»
...Коли вперше вистрелив ворогові впритул, а той впав і закам'янілими очима подивився на Степана, хлопець ледь не втратив свідомість. Кров цівкою потекла по скроні німецького солдата, а за спиною почулося: «Заснул? Иль жалость напала? Не ты - так тебя...» Степан добре запам'ятав те перше бойове хрещення.
Коли його згодом дітвора у школі на уроках патріотичного виховання розпитувала про війну, він не хотів вдаватися в деталі. Бо вони такі пекучі. Він розповідав про території, про місця, які доводилося визволяти радянським воїнам. Не скупився й на розповіді про нагороди для фронтовиків.
Куля його за всю війну не торкнулася. Як казала мати, завдяки її молитвам. Він і сам це добре знав, що тільки неньчина віра його врятувала від кулі. А Степан не шкодував їх для ворога. Навіть тоді, коли німецькі війська оголосили капітуляцію.
...У маленьке містечко запилені солдати увійшли майже без бою. Війна набридла, і всім уже хотілося додому. Степан думками був там, у рідному селі. А тут ще йти, йти... Солдати зібралися перепочити. Степан разом з іншими зайшов у будинок. Хотілося їсти, пити. В оселі - нікого. Але за дверима навпроти почулися якісь звуки. Він схопився за автомат. Відчинив двері навстіж і побачив, що чоловік у німецькій солдатській формі закрив своїм тілом жінку з двома дітьми. Він був без зброї, руки підняв догори... «Фріц...» - процідив Степан і вистрелив у чоловіка. Жінка заволала. Вона ненависними очима поглянула на Степана, а той дивився на малих, що, як злякані вовченята, забилися у куток кімнати. Він розвернувся і пішов геть, а навздогін йому сипалися... «А що вона каже? - подумав вояка. - Мабуть, кляне... Баби і тут є бабами... Не дістанеш», - і випустив автоматну чергу в... повітря. Жінка, очевидно, злякалася і замовкла. Її очі ще довго снилися Степанові. «А можна було б його і не вбивати, бо то ж була сім'я...» - пожалкував про вчинене. Але того моменту вже не повернути.
А згодом було святкування, сльози радості, сто фронтових грамів за Перемогу. І дорога додому...
...На щастя, з війни повернувся і його батько. Правда, з пораненням, яке підірвало його здоров'я. Тож головним годувальником у сім'ї був все ж Степан. Сестри роз'їхалися по Радянському Союзу. А він, як і планували батьки, лишився у рідному селі. Батько за кілька літ помер (далися взнаки рани), а господарство потребувало молодої господині. Хлопець давно вже пригледів собі чорноволосу Ганю. Її направили в село на роботу вчителькою. Не була проти вченої невістки і Степанова мати. Тож весілля зіграли одразу після Пасхи. Йшли дні, місяці, їх змінювали роки. Бігли, мчали, немов коні степові, що й оглянутися не було коли. Будували хату, ростили дітей. У Степана і Гані, як і в його батьків, народилося четверо доньок та син. Дівчата підсміювалися: «Борюньчик-мазунчик...» Але Степан шикав на дочок і казав: «То мій продовжувач роду». Та правду кажуть: не кажи гоп, доки не перескочиш, або: розкажи Богу про свої плани, і все може бути навпаки... Отак і тут. Дівчата повиходили заміж, уже мали свої сім'ї, жили окремо. А от Борис вчився. Батько переконав його вступити до сільськогосподарського вузу здобувати агрономічний фах. Адже Степан і сам працював у колгоспі (хоча потайки завжди мріяв про індивідуальне господарювання). Але де там... Радянська влада тримала курс на колективне зростання. Де там уже до куркульських замашок. Тож Степан, поповнивши ряди комуністичної партії, чітко сповідував її ідеали рівноправ'я і братства. Працював, як усі, але до фронтовиків у немалому колгоспі було шанобливе ставлення, тож за роки праці навіть дійшов по кар'єрній драбині до заступника голови. Був певен, що знайдеться місце після закінчення інституту і його Борисові.
Але той вдався геть не в тата і не в маму, яка дуже любила сина, виряджала його на навчання з великими сумками печеного, смаженого, вареного. Борис усе брав, бо змалку любив попоїсти. А оскільки батьки давали ще й гроші, то їх з друзями витрачав на випивку, яка у радянські часи була недорогою. «Ще б до вашої хорошої пам'яті трохи мудрості, - казав старий професор-фронтовик, якось побачивши п'яного Бориса, - то вам би ціни не було б...» «А я і так у житті непогано прилаштуюся. У мене батько також фронтовик». Професор на те тільки скрушно хитав головою і йшов геть (що доведеш задиркуватому пестунчику).
...На останньому курсі Борис одружився з дівчиною із сусіднього села. Вони разом доїжджали у місто на навчання: він - у сільськогосподарський, вона - у педагогічний вуз. Батьки хлопця справили весілля з розмахом. Ще б! Останню дитину одружують. Тож застілля було на людей триста (гуляла не тільки вся колгоспна контора, працівники підрозділів, приїхало й багато гостей від сватів). У колгоспі виписали теля, свиню, двох овечок. Чого там тільки на столах не було. Веселилися два дні. Діти поїхали вчитися, а батько - пробивати життєву дорогу своєму синові.
- Так і бути, візьму твого Борю на роботу. Одразу головним не поставлю. Ото Семенович через два роки піде на пенсію, то тоді. А поки що у рядові агрономи. У рядові! Ти ж теж, Степане, собі сам стежку прокладав. І я... І твій, якщо башковитий, проб'ється, - поплескав голова колгоспу фронтовика по плечу. - А там, дивись, ще й у партію вступить, а вона допоможе, допоможе, - зі святою вірою говорив керівник.
Тож після закінчення вузу Борис і справді приїхав до рідного села з молодою дружиною. Але пожив тут рік, і батьки одразу побачили справжнє нутро свого мазунчика. Борис часто приходив додому напідпитку. Бачив його батько у нетверезому стані і на роботі. Кодували-лікували - то тільки на певний час, бо не хотів син сам відмовитися від оковитої. Тож коли Борис навесні спалив велику площу жита, чимось не тим, що треба, покропивши його, голова колгоспу не витримав: «Пиши заяву на звільнення, поки я тебе не віддав під суд... Тільки батька твого шкода, дурню. Фронтовик все ж...» Дружина Бориса ще трохи потерпіла його витівки - й повернулася до своїх батьків. А він подався до міста. Коли старого Степана питали, де син, він видумував, що той працює на підприємстві, має сім'ю. А він і справді підженювався то до однієї, то до іншої. А якось приїхав до батьків і став... їхнім утриманцем. Коли не давали грошей, знаходив таких, як сам, і ходив шукати метал у землі. Часто доводилося мати справу і з залишками часів війни - мінами і снарядами. Батько хрестився, коли бачив, що той суне все додому і на подвір'ї розбирає.
...Старий згорблений Степан повертався з городу (любив там поратися). Ганя ще лишилася поливати огірки, що тільки-но посходили - дощів уже зо три тижні не було. І тут... Вибух! Він нагадав Степанові війну. Той вибух пролунав на його подвір'ї... До їхньої оселі вже бігли люди. А Степана ноги не несли, бо серце відчувало біду. «Нема Бориса, нема!..» - хтось заволав. Батько ступив на подвір'я і побачив картину, як на війні. Розшматоване синове тіло, на вікні кров впереміш з... мозком. Степан втратив свідомість. Він прийшов до тями, коли вже у хаті стояла домовина.
- Мене не зачепило, а його дістало. Після війни... Стільки літ минуло, - шепотів. І враз перед собою ніби побачив очі тої німкені, яка схилилася над загиблим чоловіком. І очі зляканих, як вовченята, дітей. «Ото, мабуть, «благословила...» - тільки й подумав. І гірко заплакав...
Тетяна ХУТІРСЬКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!