Скільки фільмів знято про трагічні та щасливі історії воєнного кохання, скільки книг написано, скільки пісень складено. Ми захоплювалися цими історіями, ми брали приклад з героїв війни та їхніх вірних дружин, які чекали і вірили... І ніколи не думали, що цей біль, відчай, розпач, страх втрати дорогої людини нам прийдеться пережити знову. Війна накрила сонячні поля України, забрала наших найкращих чоловіків на фронт, а жіночі голови зав'язала чорними хустками. Але любов і смерть ходять поряд, а бажання жити і повернутися до коханих сильніше за будь-який біль. Саме про це - ці короткі історії, яким всього кілька днів або тижнів. Ми свідомо не називаємо усіх прізвищ, бо ці розповіді - про тисячі пар, які втратили одне одного або знайшли, бо вони - про всіх нас.
Подружжя пішло в зону бойових дій разом
Світлана Бевз та Сергій Бурбело з Вінниці - подружжя. Він програміст, вона викладачка Вінницького національного технічного університету, обидва кандидати наук. Вони вступили до складу добровольчого батальйону «Айдар». Колеги та рідні досі не можуть отямитися, адже Світлана та Сергій ніколи не казали про свій намір поїхати на схід. Навіть коли хтось випадково зустрів їх із сумками - подумали, що подружжя їде відпочивати.
Зараз вони набувають військових навичок та бойового досвіду на базі. Вчать їх бійці, які уже пройшли Афганістан, Югославію, Ірак та інші країни, куди українці раніше потрапляли на війну.
Світлана вже доволі вміло чаклує над бойовою машиною. Розповідає, що живе у наметі разом з чоловіками. На запитання, чи не відчуває вона дискомфорту, адже їй доводиться роздягатися, вона відповідає, що ситуація нагадує їй купе поїзда, коли там їдуть жінки і чоловіки. «Вони знаходять вихід, - каже Світлана. - Ось і ми знаходимо». За її словами, чоловіки поводяться дуже делікатно.
Родичі подружжя кажуть, що хоч вони й завжди були патріотами, небайдужими до чужого горя, але підозрюють, що на таке рішення вплинула все ж сімейна трагедія. Минулого вересня від невиліковної хвороби померла їхня 15-річна дочка Олександра. Була дуже здібною, писала вірші, казки і навіть розпочала роман, який так і залишився недописаним. Ця смерть підкосила Світлану та Сергія, і вони, порадившись, вирішили йти воювати. Кажуть, страху вже немає.
Лише щоб побратися, взяли відпустку солдати АТО, а далі - знову в бій
Другого серпня на рушничок щастя стали мешканці Житомира Вікторія та Ярослав. Вони познайомилися ще у школі і з дев'ятого класу почали зустрічатися. А офіційно одружитися вирішили у 21 рік.
Ярослав - боєць Житомирської 95-ї аеромобільної бригади. У зоні АТО з 23 квітня. Прийшов у свою першу відпустку, і запропонував руку й серце своїй коханій. Пара за шість днів підготувалася до весілля.
Побачивши страшні реалії військового часу, хлопець багато чого змінив у власному сприйнятті світу, переглянув цінності. Він вважає, що найважливіше у житті - це рідні люди, молитви яких допомагають у найскрутніші часи і дають надію повернутися живим і неушкодженим.
Ярослав командує автомобільним відділенням. У його підпорядкуванні 11 людей та 14 машин. Перевозять військових, паливо, набої, харчі. До відпустки хлопець ніс службу на горі Карачун та у місті Слов'янську. Молодий чоловік ще не встиг натішитися тихим сімейним щастям, як закінчилася відпустка. Нині він знову перебуває у військовій частині і чекає відправлення на схід.
Віка закінчила медичний інститут і працює в обласній лікарні. Дівчина рік чекала свого коханого зі строкової служби, а потім Ярослав одразу став контрактником і буквально через два місяці поїхав в зону АТО. Віка зізналася, що коли на сході потрібна буде її допомога, вона одразу поїде туди, щоб рятувати поранених.
А 9-10 серпня одружувалися та вінчалися інші мешканці Житомира - Владислав та Марина. Вони разом навчалися у Житомирському технологічному коледжі, де й познайомилися. Владислав був лише другокурсником, а Марина - випускницею, але різниця у віці не завадила міцним стосункам. «Це було кохання з першого погляду», - переконані молодята. По закінченню навчального закладу Влад пішов на контрактну службу. Уже за декілька місяців він зробив пропозицію руки та серця своїй коханій. Але тільки почали планувати весілля, хлопця мобілізували і з початку квітня разом зі всіма бійцями 95-ої аеромобільної бригади Влад брав участь у звільненні Слов'янська.
На власне весілля Владислав приїхав за два дні. Це перша відпустка з весни. Для молодої сім'ї виділили лише 10 днів, а далі чоловіку знову потрібно на службу. Марина, яка працює продавцем, розуміє та підтримує коханого і запевняє, що чекати буде, скільки потрібно.
Проміняла захисника на загарбника
Юра з 85-ї бригади зараз лежить у госпіталі з множинними осколковими пораненнями. У чужому місті його інколи відвідують родичі та волонтери, і коли до товаришів по палаті приїздять кохані чи дружини, він сумно бродить подвір'ям госпіталю. Ще кілька місяців тому він думав, що й у нього є дівчина. Після повернення зі строкової служби Юрко познайомився з Олею і вирішив, що вона - саме та, яку шукав. Тим часом хлопець вирішив продовжити військову службу за контрактом, і буквально за кілька тижнів його частину відправили у зону АТО. Оля ж тим часом вирішила їхати на заробітки у... Москву. За тих кілька місяців, коли Юрко захищав кордони Батьківщини і подекуди по три доби не мав навіть питної води, його кохана знайшла у чужій столиці не лише роботу, а й іншого хлопця. А буквально кілька днів тому приїхала в рідне місто у відпустку. Юра зателефонував їй, розповів, де він і що з ним трапилося, запитав, чи не хоче вона приїхати до нього. На це почув коротку відповідь, після якої зрозумів, що більше цю дівчину не хоче бачити ніколи в своєму житті:
- А навіщо до тебе їхати? Ти ж усе одно поранений!
Повінчались у лікарні
Юрій Бутусов, якого країна знає як одного з найпотужніших волонтерів України та засновника «Крил Фенікса», на своїй сторінці у «Фейсбуку» розповів драматичну історію про бійця 79-ї бригади Сергія. Він контрактник і йому всього двадцять п'ять. Під час обстрілу загорівся танк. Сергій з друзями вибиралися з нього під шквальним вогнем. Форма на ньому спалахнула і згоріла, мов свічка. У результаті - сімдесят п'ять відсотків опіків, і з живого - лише очі, розумні, з пекельним болем. Хлопця з Дніпропетровська доправили до Києва, де медики досі борються за його життя. Після цієї публікації до Бутусова писали і дзвонили стільки людей, що він змушений був просити не турбувати Сергія, оскільки все його лікування та забезпечення ліками взяв на себе фонд «Крила Фенікса». І найвтішнішою новиною було те, що кохана дівчина Сергія, з якою вони жили три роки в громадянському шлюбі, приїхала до нього у госпіталь, щоб обвінчатись!
«Запрошую на весілля волонтерів!»
Контрактник Богдан готується до виписки з госпіталю:
- Якраз зможу забрати з Миколаєва кохану з донечкою. Будуть заручини, а якщо встигну, то й весілля справимо!
І у відповідь на здивовані погляди волонтерів, які прийшли провідати поранених бійців у луцькому госпіталі, розповідає свою історію.
- Я з друзями три роки тому поїхав відпочивати на море. Там ми й познайомилися. Знаєте, як її звати? - запитує волонтерів і мрійливо усміхається, а потім повільно проказує, ніби смакує кожен звук: - Емілія! Вона переїхала до мене, ми знімали квартиру у Володимирі-Волинському, де я служив за контрактом. А минулого року, якраз 23 лютого, кохана зробила мені подарунок - народила донечку Евеліну. Тепер вона уже велика - півтора рочку, називає мене тато Бодя, - хлопець усміхається так тепло, що всім стає ясно, як сильно він любить своїх дівчаток.
- Нам було добре, одружуватись не поспішали, але у квітні цього року мали зробити заручини. Та куди! Саме оце все закрутилось. Але зараз тягнути не буду. Оце виписують, і одразу - в Миколаїв. Заберу їх від батьків і зробимо заручини! Сподіваюсь, що таки встигнемо відгуляти весілля. І вас, - усміхається Богдан до волонтерів, - обов'язково запрошу!
Руслана ТАТАРИН,
Наталя ТОЛМАЧОВА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!